▪️ПІДНЕСЕННЯ▪
Зубчаті платні пасма плавно містян здіймають на-гора,
щодня цей графік – вдалий, вчасний: він темп дає життю й етапам.
Три камені в намистах міста: в ряду корал, сапфір, смарагд.
Три гілки влади, бо ж троїста вона в метро, то кожній – напрям.
Довкола кахель, карсти, мармур; канали каменясті там.
Мозаїка картата плоским шаром лягла на станції та зали,
де арочний аркан щоразу наводить страх вузьким вітрам.
Чи втримають платформи зранку містян нові атаки і навали?
# [я]
Під рівнем дивних територій, у лоні космосу удвох
Твій образ, постать – це готові до втіхи сходи й насолоди.
Червоної вагон Святошин – Дніпро – ти поруч, не твій влог.
Дефлорена земля абощо – пустив червоний струмінь злодій.
В твоєму арсеналі море вглиб стометрових сенсів снів:
як сон – то сходи, отже, вкотре тебе несло й нестиме вгору.
Ми – ескалатор двострічковий: ти червоніла, я синів –
Це антинóмія любові: уверх – праворуч, вниз – ліворуч.
Так темно під землею попри плафони, йде мороз в метро.
Непевні схеми і опори: сюжет, платформа і герої –
доволі все відносне, мляве. Мене віднось, мій ахероне,
їй на орбіту (не в уяві), в якій я – вірний астероїд.
## [тебе]
Там низка хаотичних стилей, між нами відстань – сотні стін.
Між днями темні тіні стигли на перехресті вільних ліній;
і душі в тиші цій – утіха: німі, без слів, кого не стрінь.
Шукаю перехід «вхід – вихід», з «рутини» до «в її колінах».
Не притулятися? До біса. Запустить поштовх ряд падінь,
квапливо спинить біг. Не бійся, завжди тримайся що є сили.
Рух поручнів, обгонить тіло рука – думки позаду дій.
Стрічки новинні – як кортіло героям їхнім – депресивні.
### [люблю]
У глибину пливу востаннє, судно – в чорнильний чутний Стікс.
Акустика тунельних станцій така, що ескалюють звуки.
Як «я тебе люблю» сказав там, слова пусті для тебе – ті
для мене – подих-покрик «завтра», що гріється в кишенях куртки.
В цім «я тебе люблю» є поступ – піднесення ятрить нутро,
як ти йдеш серпантином млосно, наосліп майже, то повір, що,
неначе звук в тунельнім горлі піднеземнúх химер метро,
у голосі здіймаєшся поволі, спускаючись рядками в вірші.
2021
Copyright: Чурков Максим
#літературне_горнило
Зубчаті платні пасма плавно містян здіймають на-гора,
щодня цей графік – вдалий, вчасний: він темп дає життю й етапам.
Три камені в намистах міста: в ряду корал, сапфір, смарагд.
Три гілки влади, бо ж троїста вона в метро, то кожній – напрям.
Довкола кахель, карсти, мармур; канали каменясті там.
Мозаїка картата плоским шаром лягла на станції та зали,
де арочний аркан щоразу наводить страх вузьким вітрам.
Чи втримають платформи зранку містян нові атаки і навали?
# [я]
Під рівнем дивних територій, у лоні космосу удвох
Твій образ, постать – це готові до втіхи сходи й насолоди.
Червоної вагон Святошин – Дніпро – ти поруч, не твій влог.
Дефлорена земля абощо – пустив червоний струмінь злодій.
В твоєму арсеналі море вглиб стометрових сенсів снів:
як сон – то сходи, отже, вкотре тебе несло й нестиме вгору.
Ми – ескалатор двострічковий: ти червоніла, я синів –
Це антинóмія любові: уверх – праворуч, вниз – ліворуч.
Так темно під землею попри плафони, йде мороз в метро.
Непевні схеми і опори: сюжет, платформа і герої –
доволі все відносне, мляве. Мене віднось, мій ахероне,
їй на орбіту (не в уяві), в якій я – вірний астероїд.
## [тебе]
Там низка хаотичних стилей, між нами відстань – сотні стін.
Між днями темні тіні стигли на перехресті вільних ліній;
і душі в тиші цій – утіха: німі, без слів, кого не стрінь.
Шукаю перехід «вхід – вихід», з «рутини» до «в її колінах».
Не притулятися? До біса. Запустить поштовх ряд падінь,
квапливо спинить біг. Не бійся, завжди тримайся що є сили.
Рух поручнів, обгонить тіло рука – думки позаду дій.
Стрічки новинні – як кортіло героям їхнім – депресивні.
### [люблю]
У глибину пливу востаннє, судно – в чорнильний чутний Стікс.
Акустика тунельних станцій така, що ескалюють звуки.
Як «я тебе люблю» сказав там, слова пусті для тебе – ті
для мене – подих-покрик «завтра», що гріється в кишенях куртки.
В цім «я тебе люблю» є поступ – піднесення ятрить нутро,
як ти йдеш серпантином млосно, наосліп майже, то повір, що,
неначе звук в тунельнім горлі піднеземнúх химер метро,
у голосі здіймаєшся поволі, спускаючись рядками в вірші.
2021
Copyright: Чурков Максим
#літературне_горнило