а жовтень того року грав барвами, такими теплими й ніжними. жовті листя падали з дерев, утворюючи дощ. у парку на лавочці сиділи 2 хлопців, й сумували. в цю пору нікого не було, всі на навчанні або на роботі. тому вони єдині, хто були в парку. фелікс поклав свою голову на плече хьонджину, й щось до нього говорив. проте старший милувався коханим як востаннє, майже не слухаючи його. шукаючи у його ластовинні сузір'я, той помітив сльози в очах молодшого.
— сонце, не плач, будь ласка
— як не плакати, якщо ти їдеш. ти їдеш кудись далеко у невідомість. ми можемо більше не побачитися, розумієш? я кохаю тебе. ми закохалися цього жовтня, і цього жовтня ми стали парою. я любив жовтень, доки ти не сказав що їдеш. тепер я ненавиджу жовтень. він розлучив нас так само, як з'єднав — лікс уже плакав, доки старший ледь стримував сльози
— сонце, я обіцяю що приїду. чекай мене. я буду надсилати тобі листи, а ти писати мені відповідь. обіцяю, що кохатиму тебе завжди. і не важливо де я буду. ми зустрінемося через 3 роки на цій самій лавочці, цього самого числа. обіцяю, ліксі
вони усміхнулися й обійнялися
пройшло рівно 3 роки, як казав хьонджин. він ледве встиг прибігти у цей парк. навіть згадав лавочку, на якій вони залишили замок у формі сердечка, з їхніми іменами. присівши, він почав чекати фелікса. проте його довго не було. по тротуару проходила якась тітка, й запитала його:
— фелікса чекаєте?
— так.. а ви звідки знаєте?
— фелікс не прийде. він наклав на себе руки сьогодні вранці. а у записці написав що кохає вас досі, але життя без вас не таке.
— як.. він.. зачекайте!
проте тітка вже пішла. джині сів на лавочку й заплакав. невже він не дочекавшись його, закінчив життя? залишалось всього пару годин, чому ж він вчинив так? він забрав свої долоні від вологих очей й поглянув на жовтневий парк. жовтень був такий самісінький, як 3 роки тому. жовтень грав барвами, такими теплими й ніжними. жовті листя падали з дерев, утворюючи дощ. проте на лавочці сидів уже 1 хлопець, й плакав
не моя замальовка. автор
