вчора вночі я прокинулась від різкого болю по всьому тілу. не розуміючи що зі мною, я намагалась розслабитись, відпустити думки про неіснуючі кайдани, у які закували кожну клітину організму, дихала глибше, але з кожним подихом біль ставав усе яснішим, в очах білі плями почали червоніти, а дзвін у вухах перетворювався на неістотно пронизливий крик, від якого легені заходились тремтінням.
я не одразу зрозуміла що крик належав мені самій, а криваві плями були попередженням про те, що мені якомога швидше потрібно позбутись тебе.
це було зауваження, конверт з погрозою про подальший розвиток подій у моїй голові, те як прогресує хвороба під назвою залежність і те, у що я перетворюсь якщо не почну виганяти тебе з мого життя.
"–як це, бути хворим?" —питає мене маленька дівчинка з кудрявим ластовинням на щоках і усміхається так щиро, а в очах ця дитяча цікавість ставить рожевий фільтр на дорослу реальність.
"–страшно" — відповідаю я і заплющую очі , не маючи більше бажання дивитись на символ наївності та віри.
неприємне нагадування.
"–якщо ти когось боїшся, треба обов'язково з ним подружитись! тож я спробую"— говорить вона і я гучно зітхаю, розплюшуючи повіки і дивлюсь на неї.
колись я теж могла посміхатись усім перешкодам в обличчя.
"– не з усіма у цьому світі варто дружити, малеча"— клацаю її по носі і знову лягаю у спробі заснути.
"–але ж ти дружиш"— дивується моя дівчинка.
"– так" — посмішка, у якій заховані молитви про страждання, — і це вбиває мене".
"– тоді вилікуйся, годі страждати".
"– не все так просто, як здається, пам'ятаєш ?" — намагаюсь зробити вигляд, що мені не важко, але вона права.
втім, набагато страшніше за хворобу може бути тільки звикання до неї. ти хворієш так довго, що вже забув як це, бути здоровим і починаєш думати про те, що хворіти не так погано. страх незнання змушує залишатись на одному й тому ж місці, боячись ризикнути. це моя болюча філософія, я звикла до болю і не знаю що буду робити, якщо раптом забуду про тебе. ти благаєш мене залишити ці спроби жити далі, а я молю аби все це закінчилось.
мені дуже страшно.
я не чую нічого. вона зникла ? не можу розплющити затьмарені огидою до себе очі, бо не знаю що першим побачу. якщо це знову темрява, то чи є сенс ?
я залишаюсь прикута до ліжка.