«Уявний білий»
Зимова ніч ласкає вітер,
Що холодом тече в повітрі.
А янгол — з крилами, як сніг
Гуля під місяцем ясним.
Його розкіш довкола розцвітає,
Земля тепліє під ногами,
Погляд, ту блакить, що в ньому,
Прикладає до небес.
Янгол співає, хода повільна,
Собі під носа бурмотить.
Каже: «Крилаті ми — найвищеє створіння,
Що колись існувало на землі.
Ми — вісники Бога!
Несемо те духовенство в світ.
Літаєм, даруємо турботу
Тим тваринам: лев, пінгвін чи кіт.
Ми — чисті, мов кришталь,
Ідеальні, мов природа.
Й будь яка недуга, що прийшла,
Швидко покидає нас, мов нагода.
Я пишаюсь бути одним із тих,
Хто дарує цьому світові надію.
Надія — як вогник в серці, й поки він не стих
Буде надавати все більшу й більшу мрію.
Ах, чарівні мрії...»
Тут, лисиця підбігає,
Своїм хохотінням та рудим хутром,
Увагу привертає.
У янгола на шляху присіла та лицися
Він, здивован її сміхом,
Присів, п'ятами сперся на сідниці
Питає: «Як ти посміла зі своїм рудим міхом
Наблизитись до мене, та й іти заважати!
Хутро я з тебе повириваю,
Дітей буду катувати.
Чоловіка — лиса, не поховаю,
Після того як вб'ю на місці.
Чуєш!? Чуєш мене!?
Помщуся я тобі, дідьковій лисиці!
Лиса, хитромудрими очима,
Подивилась на янгола з небес.
Вона відповіла: «Причина,
По якій сміюся, дивлячись на створіння чудес,
Так це його сліпота.
Адже, не бачить він
Як повільно розростається уява
Про власну ідеальність. І навздогін
Тим фантазіям страшним,
Крила душі повільно-повільно сірими стають.
Не страшно накрученими чорними,
Не до біса "ідеальними" білими,
А справжніми. Сірими.
І поки ті сірі крила серед нас існують,
Ідеальний цей світ.
Адже, справжнє духовенство будують
І егоїзм, і альтруїзм»
#поезія
#оріджиналтвір
