Про літню філософську школу й те, чого я там навчився
В дитинстві я знав, що треба лічити – і питання вирішиться.
Наприклад, коли зникало світло. Бувало, до сотні, бувало – до тисячі, але якщо лічити, якщо не збиватись, якщо вперто продовжувати, то світло неодмінно з’являлось. Наближаючись до круглого числа, я зменшував темп – щоб не випередити світло, дати йому можливість не запізнитись. Воно, як правило, не з’являлось. Але це означало тільки одне: значить, з’явиться пізніше. Треба тільки терпляче лічити й чекати. Воно от-от буде.
Я лічив, коли батьки мали повертатись із роботи – і вони неодмінно приходили. Лічив, щоб закінчилась реклама по телевізору. Щоб скінчився урок сольфеджіо.
Завжди моя лічба давала результат. Рахуючи, я керував усім на світі.
Батьки ніколи не просили мене бути терплячим. Навпаки, мене часто підганяли. І не лише батьки, у школі від своєї першої вчительки я чував:
- Чого ти ждеш? З моря погоди?
Тоді я не розумів, що це означає. Відчував, що це щось смішне, але сміялись із мене. Яка погода? З якого моря? Живе море я побачив аж у дев’ятому класі. А по-справжньому зрозумів значення вчительського дотепу тільки тепер.
Коли ми приїхали на літню школу філософії, сонце зовсім втратило почуття міри. Воно зловживало нашою терпимістю. Чи терплячістю. Словом, поводилось егоїстично. Вітру не було, комарі поводились по-хазяйськи. Море кишіло медузами.
Двоє учасників на третій день поїхали геть. Їх можна зрозуміти: відпустка за таких умов – невелике задоволення. Раз на рік тобі дають можливість кілька днів не приходити в офіс, а ти марнуєш їх отут – відбиваючись від комарів і спостерігаючи за медузами.
Ми змирились із тим, що цього разу обійдемось без моря. І до комарів звикли. Ми думали: «Шкода, що так, але нікуди подітись. Зрештою, ми приїхали читати, говорити, вчитись. Філософія – перш за все».
Думали – і не хотіли думати. Хазяйка нашої бази обнадійливо повторювала:
- Ось у середу буде шторм. Вітер зміниться. Медузи – підуть. Комарів – не буде. У середу, а то й у вівторок.
Ми слухали й розуміли, що це, насправді, нічого не вирішує. Буде шторм чи ні, а ми залишимось тут. Читати – є що. Говорити – є з ким. Нудно точно нікому не було.
Ясно, що це – не те, на що ми сподівались. Останні місяці ми тільки про літню школу й думали: як будемо боротись на пляжі, грати волейбол, робити запливи на кілометри чи стрибати через хвилі біля берега. Та і без цього можна обійтись. Принаймні ми – обходились.
Та все ж… Коли я готувався до обговорень, мене хилило до сну. Читали ми «Малу логіку» Гегеля – книженцію, так би мовити, без захопливого сюжету. Куняючи перед книжкою, я пригадував свою першу вчительку. Вона, усміхаючись, знову запитувала, чого я чекаю. А я, уже давно вищий за неї, впевнено відповідав:
- З моря погоди.
Вона дивувалась. Не розуміла, чи я жартую, чи серйозно.
- З якого моря? – уточнювала.
- З оцього.
Вчителька моя розгублено дивилась туди, куди я вказував. Не видно і натяку на шторм, але я відчував: якщо лічити, шторм - буде.
- А нащо ти її ждеш, ту погоду? – чув я питання.
- Хіба не ясно? – відповідав я. – Якщо вона є, то неодмінно прийде.
Мені це було ясно, як божий день.
- А якщо немає?
Вчителька знову усміхалась.
- Тоді треба лічити.
Відповідаючи так, я відкривав очі й продовжував читати. Читання - то краще, ніж лічба.
Тепер я не дитина. Тепер я знаю, що якщо просто лічити - нічого не зміниться. Мені достеменно відомо, що зміни не приходять самі собою. Хочеш кращого - працюй, старайся, викладайся.
Нащо нам той Гегель? А все просто: без нього зрозуміти щось в педагогіці важко. Він пропонує метод мислення - бери й користуйся. Звісно, можна і без методу, але це якось жорстоко щодо себе самого: надто багато випадковостей і загалом ненадійно.
Нічого чекати з моря погоди. Краще потрудитись і своїми силами ту погоду створити. Хоча іноді можна почекати - якщо справді треба.
Ось чого я навчився на літній філософській школі.
В дитинстві я знав, що треба лічити – і питання вирішиться.
Наприклад, коли зникало світло. Бувало, до сотні, бувало – до тисячі, але якщо лічити, якщо не збиватись, якщо вперто продовжувати, то світло неодмінно з’являлось. Наближаючись до круглого числа, я зменшував темп – щоб не випередити світло, дати йому можливість не запізнитись. Воно, як правило, не з’являлось. Але це означало тільки одне: значить, з’явиться пізніше. Треба тільки терпляче лічити й чекати. Воно от-от буде.
Я лічив, коли батьки мали повертатись із роботи – і вони неодмінно приходили. Лічив, щоб закінчилась реклама по телевізору. Щоб скінчився урок сольфеджіо.
Завжди моя лічба давала результат. Рахуючи, я керував усім на світі.
Батьки ніколи не просили мене бути терплячим. Навпаки, мене часто підганяли. І не лише батьки, у школі від своєї першої вчительки я чував:
- Чого ти ждеш? З моря погоди?
Тоді я не розумів, що це означає. Відчував, що це щось смішне, але сміялись із мене. Яка погода? З якого моря? Живе море я побачив аж у дев’ятому класі. А по-справжньому зрозумів значення вчительського дотепу тільки тепер.
Коли ми приїхали на літню школу філософії, сонце зовсім втратило почуття міри. Воно зловживало нашою терпимістю. Чи терплячістю. Словом, поводилось егоїстично. Вітру не було, комарі поводились по-хазяйськи. Море кишіло медузами.
Двоє учасників на третій день поїхали геть. Їх можна зрозуміти: відпустка за таких умов – невелике задоволення. Раз на рік тобі дають можливість кілька днів не приходити в офіс, а ти марнуєш їх отут – відбиваючись від комарів і спостерігаючи за медузами.
Ми змирились із тим, що цього разу обійдемось без моря. І до комарів звикли. Ми думали: «Шкода, що так, але нікуди подітись. Зрештою, ми приїхали читати, говорити, вчитись. Філософія – перш за все».
Думали – і не хотіли думати. Хазяйка нашої бази обнадійливо повторювала:
- Ось у середу буде шторм. Вітер зміниться. Медузи – підуть. Комарів – не буде. У середу, а то й у вівторок.
Ми слухали й розуміли, що це, насправді, нічого не вирішує. Буде шторм чи ні, а ми залишимось тут. Читати – є що. Говорити – є з ким. Нудно точно нікому не було.
Ясно, що це – не те, на що ми сподівались. Останні місяці ми тільки про літню школу й думали: як будемо боротись на пляжі, грати волейбол, робити запливи на кілометри чи стрибати через хвилі біля берега. Та і без цього можна обійтись. Принаймні ми – обходились.
Та все ж… Коли я готувався до обговорень, мене хилило до сну. Читали ми «Малу логіку» Гегеля – книженцію, так би мовити, без захопливого сюжету. Куняючи перед книжкою, я пригадував свою першу вчительку. Вона, усміхаючись, знову запитувала, чого я чекаю. А я, уже давно вищий за неї, впевнено відповідав:
- З моря погоди.
Вона дивувалась. Не розуміла, чи я жартую, чи серйозно.
- З якого моря? – уточнювала.
- З оцього.
Вчителька моя розгублено дивилась туди, куди я вказував. Не видно і натяку на шторм, але я відчував: якщо лічити, шторм - буде.
- А нащо ти її ждеш, ту погоду? – чув я питання.
- Хіба не ясно? – відповідав я. – Якщо вона є, то неодмінно прийде.
Мені це було ясно, як божий день.
- А якщо немає?
Вчителька знову усміхалась.
- Тоді треба лічити.
Відповідаючи так, я відкривав очі й продовжував читати. Читання - то краще, ніж лічба.
Тепер я не дитина. Тепер я знаю, що якщо просто лічити - нічого не зміниться. Мені достеменно відомо, що зміни не приходять самі собою. Хочеш кращого - працюй, старайся, викладайся.
Нащо нам той Гегель? А все просто: без нього зрозуміти щось в педагогіці важко. Він пропонує метод мислення - бери й користуйся. Звісно, можна і без методу, але це якось жорстоко щодо себе самого: надто багато випадковостей і загалом ненадійно.
Нічого чекати з моря погоди. Краще потрудитись і своїми силами ту погоду створити. Хоча іноді можна почекати - якщо справді треба.
Ось чого я навчився на літній філософській школі.