Акробати, гульвіси і вартові міської варти
І картярі, і картографи, і друкарі, що друкують карти
Поетеси, принцеси, танцівниці і царевбивці
І ще п'яниці, яким щодня прилітає по пиці
І ще лихварі, і перекупи, і курви ще -
Ніхто із них не хотів жити над урвищем
Казали, навіть переконані самогубці
Підходили до урвища і розгублювалися
І влада міська кидала урвищу в пельку
Тих, хто вмер від чуми, і потопельників
Страчених за богохульство і вішельників
Але урвище тільки більшало. Більшало
Хтось мав жить біля нього і зменшувати його апетити
І не пускати його до міста. Принаймні, спробувати не пустити
І знайшлась міська божевільна. Назвемо її Валя.
Сказала: "Окей, я буду жити над проваллям
Не таке-то воно страшне, якщо вдивиться"
І всі зраділи, що десь дінеться ця вдовиця
З урвища валить дим, над ним день догорає
Валя вселяється в занедбану хату скраю
Чує, як на даху гніздить птаха
"Тепер, - думає Валя, - головне не поїхати дахом
Але хіба то вперше роблю я дурощі?"
Валя сідає на край і звішує ноги над урвищем
І раптом чує: "Ти геть нарвана і пропаща?!
Чого сунеш ноги мені у пащу?!
Іди звідси, жінко, не треба в мене вдивлятися!
До мене падали люди, верблюди і телята
Усе, що наблизиться, буде з'їдено і перетравлено!"
Валя ходить по краю, збирає пахучі трави
І каже тихо, мов сіє борошно через сито:
"Я вкину до тебе пісню свою, з'їси то?"
Так і живуть. Урвище вечорами вищить і гавкає
Валя сідає на край, дістає цигарку -
Забула сказать, вона ж курить іще
І виспівує все життя своє в пащу урвищу
Птаха із даху підспівує і присвистує
Небо над ними зморене і розхристане
І навіть урвище трохи стихає і підмугикує
А потім Валя заходиться сміхом. Довгим таким, до гикавки
Птаха змовкає, чи то знічена, чи налякана,
Зорі падають в урвище, дряпаючи його горлянку
І Валя думає: "Боже, яка ідилія
Лежати над урвищем поміж бадиллям
Ніби випала зі світу цього в якесь позачасся
Де закінчується урвище? Де, зрештою, я починаюся?"
І Валя, бувало, лежала так до світанкових сутінків
Вона, здавалося, бачила саму суть,
Бачила сенс життя, заглядала в саме осердя
Але потім настав початок серпня
Десь тоді до Валі прийшли містяни
Вони сказали: "Валю, ти це не стягнеш
Урвище збільшується. Тріщини вже біля міста
Ми вже шукаємо урвищеборця-спеціаліста"
І пішли собі.
Урвище верещало: "Валю, співай! Заговорюй мене, як рану на шкірі!
В надії співати легко, ти співай у зневірі!"
Серпень краще переживати на видиху
В серпні все непохитне можна розхитувати
Валя мовчала, днями сиділа на призьбі
Зовсім спустошена, оніміла і виспівана
Пісня її, наче сухе стебло, горло колола
Валя мовчала, Валя втратила голос
Вона перестала їсти і заплітати коси
Вона думала: "Окей, в мене лишився останній козир"
Вона підійшла до урвища і прошепотіла губами пошерхлими:
"Ось я уся. Візьми мене в жертву
Можеш мене пожувати і з'їсти
Але відійди від міста, не чіпай моє місто
Не будь його жахом, не будь йому згубою"
Урвище зареготало, завило і загупало:
"Нарешті, Валю, ти доспівала свою баладу
Падай тепер на дно, ніби підстрелена птаха, падай!"
І Валя ступила крок і розчинилась у падінні
Мимо летіли зорі, мимо летіли тіні
Й повітря таке густе було, ні видихнути, ні вдихнути
І Валю перемелювало, захитувало і нудило
І коли їй здалося, що вона вже таки конає
Валя раптом прокинулася в хаті скраю
Валя вийшла надвір - і в неї мовби скрутило всі нутрощі
Не було більше урвища. Не було більше урвища!
Ніби хто зашив дірку на простирадлі
Валя сиділа в траві і питалася: "Я щаслива? Я ж рада?"
А потім пішла збирати свої манатки
І думала: "Поїду до Риму, Відня чи Монако
Працюватиму прибиральницею в зоопарку, житиму з хіппі
Всім буде плювать на мої чесноти і хиби
І в місто моє більше я ні ногою"
Валя пішла світ за очі. Урвище в її серці гоїлось
