Я регулярно, в кінці кожного семестру, заходжу в лабораторію своєї шараги, і кожен раз запитую, чи можу я захистити лаби.
Кожен раз мені відповідають — "ні". Я питав вже раз 150, і 150 раз мені відповідали "ні". Прикол в тому, що відповідає мені один і той самий викладач, відповідає з незмінною інтонацією. А я кожен раз із незмінною інтонацією питаю:
- Лабораторну роботу можна здати?
- Сьогодні ні.
- Хочу захистити лабу.
- Я зайнятий.
- Доброго дня, я ось лабу хотів би захистити.
- Приходьте завтра.
- Можна лабораторну здати?
- Приходьте з іншими боржниками, одного я дивитись не буду.
- Коли можна лабу здати?
- А чому ви раніше не приходили?
І ж цей викладач, зараза, знає мене ідеально в лице, знає, що я спитаю, і знає, що він мені відповість. Але ще жодного разу жоден із нас ні жестом, ні словом не видав, що кожен із нас знає сценарій. Буває: викладач веде пару, я заглядаю в лабораторію, проглядаю за ним у привідкриті двері, він байдуже веде пару, закінчує і виходить:
- Доброго дня, можна лабу здати?
- Ні.
Інколи він спілкується з іншим викладачем. Тоді, стоячи поруч, я терпляче чекаю, коли вони закінчать:
- Захист лаби приймете?
- Приходьте на заліковому тижні.
Інколи він просто нудьгує за партою, коли на кафедрі нікого немає, лиш тільки я, розглядаю графік відпрацювань. Звісно, він знає, що буде далі, але не подає ознак і байдуже бере журнал.
- Щось я свою групу в графіку відпрацювань не можу знайти, можна я зараз відпрацюю?
- Зараз — ні.
Це дуже жорстока, по-справжньому чоловіча боротьба, результат якої буде визначено деканатом. Очевидно, що кожна зі сторін розраховує на перемогу. Якщо бути чесним — я вже й на трійку згоден.
