« Я ненавиджу тебе, вас і усіх »

Промовляв метелик у пітьмі,
Зіщулившись в траві.
І так він скаржився на біль у скроні,
Коли останні миті у полоні
Мусив провести на самоті.

Цей день запам'ятає він надовго,
Коли у попел перетвориться за ніч.
Десь у чужих світах
Ще декілька разів змахне крилом.

А мріялось метелику, що пташка він,
Що він живе не один день.
Що може Землю обітнуть
Не зупинившись ні на мить.

І снились сни, що схожі на зірки над головою,
Що схожі на кохання восени.
Але він метелик, звідки йому знати,
Чим займались люди круглий рік.

Він марив тонною пилку і згадував,
Як квіти переповідали йом легенди.
Як пощастило, що не було дощу,
І що зараз, перед смертю, він дізнається про бурю.

І ненависною любов була йому по горло,
Бо не хотів би зараз він любить життя.
Метелик не хотів вмирати у конвульсіях,
Бо не хотілось розуміть, що була у нього всього доба.

Не хотілось бачити,
Як сонце поглинає місяць,
Бо він проґавив все своє життя,
І зараз згадує, чого він всім сказати не успів.