вічне сонце

бачу тебе край дороги
думаю
аби щось зробити
перекинутись травою
повітрям
світлом
думаю
аби щось зробити
аби не бути
аби стати наскрізною
н е п о м і т н о ю

коли пишу
чуюся дитиною
яка забігла в поле
а там усе кропива
вибігла
ноги червоні
сліз повно в очах
сиджу і загойдую себе літерами
туди
сюди
туди
сюди
доки стану
засміюся
й закричу
дивіться
я в кропиві бігала
он які в мене ноги червоні
печуть
сверблять
я в кропиві бігала!

швейні машинки в школі
були такі нездалі
що по шитву з тканини нитки можна було дістати пальцями
тож тепер я не знаю
як пороти ті шви
якими я в тебе вшита

літо

прокинулась із зацілованою вітром спиною

сміюсь

які смішні ми стали
не ставимо розділових знаків
після слів залишаємо прірви
зістрибуємо у них зі звуків і букв
сподіваємось зачепитись
за нове слово
ніби не легше попередити що далі
кома тире двокрапка край

віра надія любов

у мій дім зайшла жінка трьох імен
переступила поріг
сіла на стілець у кухні
стала шити своє шитво
жінка стара як земля під моїм будинком
я не кличу її на жодне з імен
бо
піднесе очі
і стане моїм дзеркалом.

3

кажу: тату, ліс - це так просто:
з високо піднесеною головою
дивишся в просторінь
заплутуєшся поглядом між гілок
безконечно досліджуєш зв’язки
але бачиш, бачиш їхні початки
бачиш їхні кінці.

е, ні - каже тато -
ляж-но на землю і слухай.

лягаєш
слухаєш землю спиною
і враз чуєш як
коріння
заплутується, міцно сплітається,
коріння вгризається в ґрунт
вгризається одне в одного
живе
знаєш тепер:
коріння немає початку й кінця
коріння б е з к о н е ч н е
коріння, основа основ,
заплутане й складне.

каже: бачиш деякі дерева брунькують
деякі дерева цвітуть
а деякі стоять ледь зелені, листочки хитаються на вітрі?
ті, що вже побрунькували
міцно сплетені
мають пару
корінням між усіх цих зв’язків вони з’єднані
і цвітом й бруньками святкують своє єднання
а ті легкі й прозорі
ще нікому не оддались.

думаю: як просто
я лише дерево
коріння якого не має пари
мені ще рано цвісти
лиш бути легкою й прозорою
гратися з вітром
і дихати
дихати повним радости повітрям навкруг.

пори року можна розуміти і так:
є час цвісти а є щоб падати з дерева
вкриваючи пожовклою собою ще зелену траву
є час збирати суниці а є щоб грати на бубоні
вказуючи втікачам з вирію дорогу додому
є час перемог і манівців
час жебрацтва
час орати поле і час висаджувати хрести
і хоч ти казав що на велосипеді можна їздити будь-коли
найприємніше було тоді коли я поїхала і не повернулась

таня малярчук

мої страхи:
- я
- любов

добро моє:
- я
- любов

землі не стало. та ми не помічали цього всю зиму. лежали на ній, надійно вкриті ковдрою зі снігу. знепритомнілі, змерзлі, нечулі, майже мертві ми не помічали, що наш ґрунт, наша опора, наша земля нежива. і лише тоді, коли холод почав мінитися на тепло, а сонце стало потрохи жовтіти. лише тоді, коли ми почали знову рухати руками й ногами, пальцями й плечима. лише тоді, коли знову змогли на дотик сповна відчути й вдихнути повітря. лише тоді ми дізнались - землі не стало, вона мертва.

жодної втіхи немає в тім, аби прокинутись на мертвій землі. торкатися її шкірою всього тіла, прикладати до неї руки й вуха, намацувати звичний для всієї природи пульс і не знаходити. жодної втіхи немає в тім, щоб судомно накликати на неї дощі, рясно плакати разом із небом, а по дощу залишатися мокрою, схололою і зневіреною. жодної втіхи немає в тім, аби бути мокрою, схололою і зневіреною мешканкою землі, якої немає. якої ніколи більше не буде.

не буває життя на землі, якої немає. та зима відходила довго, вона залишила нам час до судом і скорботи. осібних. бо кожним дотиком, кожним рухом, кожним поглядом ми звинувачували. і це несила було терпіти. але, коли не можемо пробачити комусь чиюсь смерть, бо немає винних, винні всі. тож, ми судомили, ми звинувачували і ми тримали відстань. щодня її збільшували. кожен болів за землю, яка не змогла. кожен переживав її смерть за неї. кожен рухався ізсередини колишнього поля до його країв. до лісу. у протилежних напрямках.

ближче до краю, на межі, я таки втямила: нашої землі більше немає. та є я. є вітер, який штовхає мене до дерев, живих, пульсуючих, нових. є життя, яке триває. і вічне сонце, яке десь чекає.

здається, це кінець циклу

я вже не знаю,
що таке почуття.
шукаю в словнику,
та не знаходжу
цих металевих речей,
які чую в душі.
хіба шрапнель вдаряє
так іздалека і так глибоко?

патриція килина

повітря, що здіймається з поверхні землі, і повітря, що спускається з неба додолу, кохаються на перетині - це на ньому народжуємось ми. і неважливо - кажу - наскільки ми земно-небесні чи небесно-земні. важливо, що ми сотворені з любови й пристрасти, з перетину, змішані згодом в однорідну суміш. ми, небесно-земні та земно-небесні, щодня чіпляємось ногами за асфальт чи ґрунт, а потім ритуально повільно здіймаємо руки - чи то аби потягнутися вранці, чи то аби наблизатися до своїх зачатків, до світла і неба. та найдужче ми відчуваємо свою вітряну природу, коли повітря пульсує передчуттям свіжости, плодородного зіткнення пристрасти й любови, зіткнення неба й землі, землі й неба. коли повітря нетерпляче вібрує і непокрита шкіра, зіткнувшись із простором, дає нам невидиме знання: буде любов, буде пристрасть, буде перетин, буде земля і буде небо, буде весна.

не будуй стін зі спокою - кажу -
не будуй.
бо набудуєш
ззовні теплі і радісні наче,
тішитимешся ними
наївно,
доки не зрозумієш:
в тобі,
як в улюбленому закинутому соборі,
є дерево,
що врослося корінням давно.
знову відчуєш,
як гілками воно впивається в твою шкіру зсередини,
зрозумієш:
треба врешті зносити стіни,
якось спинити його,
д о г л я н у т и.
та заціпенієш на мить від страху,
вжахнешся, дійсно вжахнешся
думкою:
раптом те дерево тобі примарилося -
раптом те дерево й справді там.

бо має залишатися це зі мною.

2

ліс підступне місце.
всіяний високими деревами простір,
де гілки дозволяють собі роздирати небо.

кумедно, але хочеш - не хочеш
він - твій дім. по батьковій лінії.
по маминій - місто, по татовій - ліс.

і тільки коли зайдеш у саму глушину,
тато скаже: можна говорити з вітром й деревами
і треба відчувати ґрунт під ногами,
аби було легко й нестрашно йти.

а ти зрадієш, доки не помітиш, що всю дорогу це й робила.

1

тату, ти завжди розповідав про ліс із дитинства.
той ліс за полем із деревами, по яких так добре вмів лазити.
тату, чому ж мене не навчив?
може б я знала, що робити зараз у цьому лісі.
може, видерлася б на якусь гілку, а з неї перестрибнула на иншу,
як твоя улюблена прабаба, на яку кажеш я дуже схожа.
чи вона теж мусила сама вчитись?

Завжди так було. Пригадую: мама, тітка й бабуся на кухні за білим столом у дрібну сіру смужку розмовляють про життя. Бабуся смажить велику пательню картоплі, бо їй так захотілося. Тітка про щось молодоче сперечається з мамою. Троє сміються зі знущань чи з жартів. Не говорять про щось конкретне – ніби просто обмінюються знайомими словами. І ти сидиш така маленька на стільці, ледве дістаєш ліктями до столу, і думаєш, що ось воно життя. Трапляється ввечері, після роботи, в звичній кухні з виходом на балкон сімейного району і має сенс лише в тому, що завжди таким буде. Бабуся, мама, тітка, ти й сестра. Гарячі баняки й пательні. Знайомі слова.

І отак ти ростеш. Уранці мама заплітає тобі волосся. Ввечері бабуся забирає з садочку, розповідає щось про картоплю й чистотіл. Тітка вчить танцювати сміховинні, як виявиться потім, танці під “Двічі в одну річку не ввійдеш”. Тоді вони говорять на кухні. А перед сном бабуся розповідає тобі історії зі свого дитинства. І ти дивуєшся, що воно минало инакше. Що там були чужі діти, жінки й чоловіки, змії й водяні круговерті. Ну і проносні таблетки, які комусь підмішували в кашу. І ти засинаєш із думкою, що колись тобі теж буде цікаво.

У пошуках цікавости одного дня продаєш із дівчинкою з двору, чий вигляд зараз навіть не пригадаєш, бур’ян на дитячому майданчику. Якийсь чоловік навіть зупиняється порозмовляти з вами, каже, що хотів купити квіти, але у таких милих дівчаток, може, й бур’ян візьме. І ти думаєш, що цей чоловік милий. Але найдужче в світі тобі хочеться, аби він припинив говорити, і врешті купив те листя. Тоді можна буде йому вірити.

А він не купує. Приходить мама, перепрошує дядечка. І ти йдеш додому зі ще одним незавершеним сюжетом, який потім навіть не має сенсу переказувати.

Увечері ти знову сидиш на кухні. Дуєш губи й щоки, бо тебе образили. З цього дружньо сміються, врешті, залишають, щоб ти сама заспокоїлася. Далі розмовляють. А ти дивишся на них, слухаєш їхні голоси, намагаєшся всотати кожне слово й звук і вже зовсім не ображаєшся. Потім з’ясується, що так вбираєш у себе почуття впевнености у взаємній присутності. Стаєш однією із них. А поки думаєш, що, як замала, аби власноруч збирати історії, треба хоч слухати їхні слова й сплітати їх у голові. Врешті, колись про це можна буде комусь розповісти.