На останньому літературнику, як раз світло вимкнули, віялові відключення, свічки горіли на столиках, хтось приніс свої, я свою там і забула, всі раділи і говорили «нахуй цю синтетику, вимкніть фанарики», «ржавий бункер моя свобода», виходили читати вірші, люди аплодували, дехто читав російською, зараз я підхожу прям до головного, в мене теж багато віршів російською, бо до 2017 мені було неважливо якою мовою описувати світ і себе, потім я вирішила, що російський культурний простір є кому наповнювати, 150 лямів абонентів, а український потребує підтримки і розвитку, і якщо я відчуваю себе українкою, моя сімейна мова українська, мій вайб, мій ом, моя первинна вібрація від серця до сонця, або туди і звідти теж українською, тому відтепер per aspera ad astra лише рідною, і я хотіла вийти і сказати, що всі, хто продовжує говорити і писати російською, хочуть лишатися в минулому, бути в тому, чого вже нема, хапаються за віджиті лушпайки і намагаються протягнути їх в сьогодення і потім зачитати:

Только открыл окна
Пришла осень
Только задержался
Пришло время
Изображая правду
Пройдёшь мимо
Чистые руки
Отворят все двери
Разгонит планету
Осенний фумигатор

Типу прикол такий, бо я теж знаходжу в своїх закинутих замітках якісь забуті віршики російською, але не сказала і зачитала свій перший вірш про війну 2016-го, на жаль не останній, бо продовжувати віддавати данину бувшому колонізатору не прикол, навіть якщо я теж час від часу ловлю ностальгічні чуттєві флешбеки і той перший вірш російською, а стріла часу вже відносить у зовсім нові виміри, а ми, перевантажені споминами, навіть замилуватись не встигаємо