Я маю дуже серйозне переконання, що соціологія дуже потрібна психології для повноцінного функціонування. Після того, як на більшій вибірці провели "зефірний тест" і виявили, що якщо проконтролювати на більшу кількість факторів, то можна виявити, що вміння стримати себе перед обличчям зефірки не має нічого до діла з життєвими успіхами, настала черга іншого знаменитого на весь світ експерименту.
Я давно ненавиділа вимахування результатами Стенфордського експерименту. тому ви не можете уявити, як я тріумфувала, коли мій золотий напарник мені скинув статтю, в якій ідеться про те, що лажа з експериментом вийшла.
Але по порядку.
Отже, в 1971 році Філіп Зімбадо провів експеримент, в процесі якого в "пробіркових" умовах відтворили умови в'язниці. "Тюремники" і "в'язні" дуже швидко призвичаїлись до своїх ролей, і "тюремники" виявили схильності до садистської поведінки.
В 2018, слава яйцям, виявилось, що в процесі експерименту були проблеми не тільки з вибіркою, даними і етикою, а і з, гм, власне, чистотою експерименту.
Раніше неопубліковані записи виявили, що "тюремників" _інструктували_ поводитись жорстоко.
"Тюремники" стверджують, що в окремі моменти поводились так, тому що вірили, що це те, чого від них очікує дослідницька команда.
Це дає дуже багато цікавої поживи для роздумів, але все по порядку.
Експеримент критикували дуже давно: по-перше, вибірка була дуже гомогенною і складалась виключно з (о, який сюрприз) білих чоловіків. Якщо вже робити якісь висновки, то, гм, про білих чоловіків, а не про людей загалом.
По-друге, інтерпретація результату передбачала, що люди, які мають владу над іншими, починають цією владою зловживати (при любих). Однак соціологи і їхні браття і сестри в політології одразу запідозрили, що така поведінка може бути спровокованю нашими попередніми знаннями про в'язницю. Тобто, простіше кажучи, надивившись з дитинства телешоу про в'язниці, де охорона поводиться не надто люб'язно, потрапивши в умови, наближені до тюремних (чи будь-яку іншу ситуацію, в якій ніколи раніше не перебували), ми починаємо "відігрувати" те, що "знаємо" про такі умови.
По-третє, спрощення і вульгаризація в тлумаченні результатів експерименту може призвести до дивних фантазій про "людську природу" і відсутність людської агентності. І власне це моя найбільша проблема з ним.
Так, ми великою мірою діємо, виходячи з обставин, і тут нема про що сперечатись. в багатьох умовах "правила гри" детермінують, як ми поводимось, і для того, аби поведінка великих груп людей змінилась, треба змінити правила. Але це не означає, що люди не несуть жодної відповідальності за свої дії і не можуть, принаймні в дрібницях _вибрати_ діяти по-іншому (що можна спостерігати і в ході експерименту, де одні "тюремники" поводились жорстокіше, ніж інші). Вже не кажучи про те, що обставини часто буває змінити набагато простіше, ніж те може здаватись.
Незважаючи на це, навіть в такому вигляді експеримент (як і експеримент Міліґрема) може дати нам багато корисної поживи для роздумів, і не тільки про владу в класичному розумінні, а і про владу знання. І тут в дію вступають прекрасні соціологи, філософи і політологи. такі як Фуко і Гоффман, які дають нам набагато ширший контекст для тлумачення.
Більше про недосконалості в процесі експерименту можна почитати в чудовій статті на VOX, посилання на яку я залишу нижче.
А про агентність я вкотре закликаю прочитати Human conditin і "Банальність зла" Ганни Арендт, якщо ви досі цього не зробили. Так, це не наука в позитивістському сенсі цього слова, але вона пропонує дуже цікавий погляд власне на те, що люди можуть самі вибирати ким їм бути, незалежно від обставин і "часів".
https://www.vox.com/2018/6/13/17449118/stanford-prison-experiment-fraud-psychology-replication
