▪ПІД МЕГАПОЛІСНИМ НЕБОМ▪

Лягло мегаполісне небо:
спокусливу ніч воно пестило
вогнями ліхтарними, зорі зібравши в долоні,
коли шепотів про любов я
хореями та анапестами,
тобою принадно приваблений, в тебе на лоні.

Ти вартою здалась війни,
що колись Іліону наснилася.
Заради тебе я без роздумів кинувся в бій би,
бо не підійшов би коню дерев’яному
навіть на силос я:
стискають не руки меч – думка про рідні обійми.

У звабі та хтивості дні об’єдналися в рейс
Мілан – Ольвія,
в якому безхмарність і штилі
мінялись на шторми.
Страшним апогеєм байдужості
стала така меланхолія:
сховався би краще в коморі,
закривши всі штори.

На щастя, відбувся наш спільний
«технічний прогрес» серцефабрики:
гормонів смог ширився тілом і далі над містом,
стелився вздовж берега серед холодних
розбурханих фарб ріки,
на шиї твоїй осідав гематомним намистом.

Та хтивість раптово змінилась
тотальним всевладдям апатії,
яка у коханні побачила наш «думкозлочин».
Солодкі в минулому пустощі стали
«обов’язком Партії»,
не ми – Міністерство Любові –
гармонії нашої зодчим.
Ні жовтий болотяний крем,
ні зображення чорного пуделя,
ні бал сатани не врятують кохання, під небом
народженого декілька років тому,
що припудрили
потвору кількох моногамій, множинно-ганебних.

Кохання – історія серця,
вкарбована в безліч архівів;
її переписано сотні разів задля шансів.
Коли з мегаполісним небом знайомив тебе,
на дахи вів,
Казала ти пошепки: «Виживуть тільки коханці».

2017

Copyright: Чурков Максим

#літературне_горнило