ДИМова майстерня

Непомітно, так ніжно і тихо, світанком весняним,
Ти приходиш словами з улюблених, щирих пісень.
Пам'ятаєш, як біди навколишні димом відпрянули,
Я відчув, що ця зустріч нам щастя велике несе.

Не оспівана в пісні чи в давніх і мудрих баладах,
Ти даруєш мені відчуття, що інакше не можна ніяк.
Чи можливо, що дивні видіння стають за миттєвості правдою,
І ти більше не снишся. Дощенту, на повну моя.

От буває раптово так хочеться вірш написати, яскраво,
Передати усе, що не скажуть ніякі буденні слова.
Бо закохано бачу - Усесвіт наповнено барвами,
Ти єдина гарніша за барви планети. У тебе свої переваги.

Непомітно і тихо, світанок чи сутінки світу,
Ти є поруч, а більше мені і не треба.
Говори про усе. Що бажаєш мені розповісти?
Я уважно послухаю, рідна. Ти сонце і знищуєш темряву.

Ти заходила тихо і ніжно у двері, що звуться душею,
Та сідала за спільним, широким столом, наливаючи ель.
Я ж ловив, як ту манну небесну, стихаючих шепіт,
Що творив нереальні оази з палючої серця пустелі.

Нам не треба слова, а думки не читала ні разу. От чесно,
Ти все знала завчасно? Так, ніби, ця зустріч не перша.
То Усесвіт стискався, як стіни моєї печери?
Чи усе, що так прагнув, на відстані в дотик? Допер я!

Як же довго і важко шукати своє у холодних очах,
Помилки, помилки. І свої і чужі, все намішано рясно.
Не допетрав одразу, що може розвіяти чари,
То єдино кохання, але не пузань в довгій рясі.

Я чекаю на тебе удома. Приходь, не барись,
Розгорися у серці вогнем небувалої сили.
Що в тобі особливе для мене? Кожнісінька риса,
Бо кохання малює чарівним того, хто є серцем красивий.

Я стискаюсь до крапки на мапі Усесвіту,
До стихаючих звуків останньої ноти.
У момент, де ти поруч, лиха сектусемпра,
Не лякає так сильно, як хижа самотність.

Відчувати себе непідсудним богам–олімпійцям,
Чоловіком, котрого обрала чарівна Діана.
Все, що зовні – дурня. Бо засвідчила Піфія,
Все це доля. А отже, у серце поранення.

Я тобою впиваюсь, мов злом Смертожери,
І як назгул, шукає Кільце, я до тебе дістанусь.
У зірок, що вже згасли, поновим пожежі,
Бо в коханні взаємному вакуум тане.

Всі ікони обмануть, легенди не повні,
Пронести по реальностях вічності істину,
Що кохання живе у промовлених пошепки,
Двох словах – я кохаю. В це хочеться вірити.

Так, так, не кращий вірш:)вибачте, але най буде))

Сторінками книжок пожовтілих вертається думка забута,
Що творити нове – то реально велика звитяга.
Ми шукаємо слово нове, у буденну зажуру,
Додаємо тортури творіння. У танго реальності втягнуті.

Затягнуло туманом реальне у снів навіженість,
Ти стидався казати, що любиш писати вірші?
Що ж, сьогодні творець, вже реально, є формою жертви,
Так, сакральна. Себе на вівтар ми приносимо щиро.

Та як давніх героїв кидало до вищого герцю,
У реальність, де віршам не місце, закинуло зараз.
Тих, кому не хотілось за творчість голодним померти,
Та вже пізно, твори. Бо не було кому підказати.

Що не варто творити. Що місія наша провальна,
І у місиві часу загрузнеш по горло. Культура помре.
Та мистецтво зростає всередині, більшого варте,
Сторінок пожовтілих, де думка ця жевріє.

Тихо і ніжно спадати на постіль, дихання тихе,
Палить вогнем. І поспіхом лати
спадають на звільнений простір.
Між нами лишається тільки
дивитися в очі свої.
У очах,
що навпроти.
Таке відображення точне.
Незримо, без рими писати вірші, тебе залишати з собою,
мій голосе творчості.
Чесно, лишайся зі мною, о музо. Веди до вершини поезії, може,
так можна сказати.
Про наші
обійми.
Бери мою душу,
Свою залишивши навзаєм.
О, теж відчуваєш, як стіни і межі
руйнуються стрімко, коли ти зі мною.
І час, як та ящірка, стрімко у нору свою заповзає.
То що ж. О я знаю. На згарищі храмів,
У дикому танці мені нагадає
Твій шепіт, о сонце,
Що справді для
Двох Означає
Любов.

Посмішка в'ється по вінцях бокалів,
Ніжно, як сонячний промінь
липневий, цілує листопад,
Мов рідного. Чесно,
Такий має вигляд
Любов
В моменті,
Коли поміж нами,
Як Тартару стіни ворожі,
Не висяться мури вокзалів,
І очі перонів не сліплять у ночі холодні,
І стужа зимова іще не торкнулася,
Душ.
А отже, обійми відкриті чекають на тебе, кохана.
Я частку себе залишаю у місті,
В якому не рідним ще вчора я був,
А сьогодні не хочеться в потяг
Сідати, що їде додому,
Бо я не забув
Поцілунків,
Що ніжно
Торкалися
Сну.

Просто думки у потягу "Київ - Дніпро", який везе мене додому:

Як тебе не любити, – питає столиця, що ніжно туманами вкрита,
Немов простирадлом вкривається дівчина мила у ночі холодні.
З очима такими, що я в них тону, у палючій Безодні.
З динаміку гулко лунає:
Увага, усі пасажири.
Потяг Київ-Дніпро відправляється з колії номером Ен.
То ж як не любити?
Ці вулиці міста, в якому пізнав про кохання слова,
І обійми, що будь-яких слів важливіші.
Машини, тролейбус, метро,
Ні, я не місцевий,
від цього бувало складніше, але,
Не любити столицю,
Це як не любити тебе, бо кохання і Київ це те, що ніколи у нас не мине.
І буває, ідеш по Подолу і бачиш,
як люди кудись поспішають, когось обіймають, цілують і думка така:
Я би з радістю, рідна моя, обіймав, цілував, до серця свого пригорнув,
Я поруч з тобою палаю коханням,
Притягую вічну весну.
Для двох.
У столиці, яку не любити питаються як?
Та не знаю, бо ніжно люблю вас,
кохана, й столицю. Для мене ви ціле єдине.
І потягом Київ-Дніпро,
і зворотнім маршрутом,
Мене принесе ще не раз до столиці,
яка привітає обіймами сонця і словом із пісні:
То як же тебе не любити. Столиця моя.


П.С. Ти для мене відкрила столицю такою, що не любити не можу:)

Ти записуєш вірші в щоденник, складаєш до столу,
Не бажаєш, щоб бачили інші наповненість серця.
Поетична реальність рятує від сірої втоми,
Пролітають роки і спливають, немов Одісеї.

У сусідніх світах все шукають для тіла розваг,
А ти робиш усе, що приносить краплину натхнення.
Бо, якщо не тримати таку нетривку рівновагу,
То людина із демоном власним зіткнеться.

По осінньому парку чи влітку гуляти, різниця? Слабка,
Головне, не забути, що кави стаканчик зігріє.
Пам'ятаєш, як випадок ніжно-весняно спіткав,
Ти зустріла, реально, частину того, що приходило в мріях.

То, невже, Рубікон подолала? І знову покажеш усім,
Як кохання у слові спадає в листах паперових.
Взагалі-то, в подібних творіннях – Усесвіту сіль,
Що єднає близьких по думках, не по крові.

Ця земля стародавня багато вже бачила війн,
Джерело нескінченне вороже на Сході від сонця.
І щоразу, як вітром розбурханим вранці повіє,
Нам принісши на крилах вогонь, прокидаються сонні.

Хто говорить, що хату мав скраю, одразу піде до борні,
Бо реальні герої ховаються в людях сердешних.
Тих, хто вірить у світле, але у бою шаленів,
Бо є вище за все: то родина, близькі та ще дещо.

А коли за спиною і перед – палає земля,
Метастази інакшого світу, огидні потвори.
Там, де кожен злякався би. Попри увесь переляк,
На компост ворогів наш вояк перетворює.

На кордоні Європи стояти багато століть,
Там, де кручі Дніпра і степи Празов'я.
Перетворювать в дурнів усіх королів,
То є доля важка. Та висока. Як небо це зоряне.

Ось так я писав рівно рік тому)

Забуватися рано чи пізно почне, що боліло,
Час не лікар, якщо не вживав за рецептом.
Сингулярність, як надто дієві та правильні ліки,
У загострення рано чи пізно почнеться рецесія.

Викликати по пам'яті Убер, чекати на шанси,
Забувати, що кинув палити. Колись починав?
Щоб самого себе не прогавити, час поспішати,
Світ так добре до "норми" приводить, немов костоправ.

Поринати в п'янкі аромати багряної осіні,
За дверима будинку ховатися в хижім тумані.
І з комфортом дивитись, як дощиком сіє,
Це розбурхане місто, неначе сльозами оманутих.

Не дзвонити туди, де дзвінків не чекають давно,
Відкривати нове, закривати в минуле шляхи.
Що іще так шикарно розбитих на частки відновлює,
Розуміння, що цінне так поруч. І більше не схибиш.

Перечитуєш кавову гущу, шукаєш таємні відзнаки,
Сподіваєшся якось побачити в пресі:
Сьогодні скінчилась війна.
Світ ніколи не буде таким, як хотілося, себто і наші,
Відклади сторінки на "пізніше", спинись, засинай.

Забуваєш обличчя та числа у днів круговерті,
Час розділить сьогодні і завтра,
Банальна, до болю дурня.
Відчуваєш за диханням збитим – наявно конверсію,
У своє таємниче підводне каміння пірнай.

Антології віршів сучасних – свідоцтво де(менторів)менції,
Пост-іронія сплетена з кризою жанру.
Де, за кожного третього битви в мережі і менторські,
Голоси віддають перевагу заплутаним римам пін-апу.

Розберися на рими і ритми, спотворення суті,
Зрозуміють не всі. Бо поезія в маси – мертва.
Час реально єдино все вірно розсудить,
Як минають роки, от тоді зрозуміле забарвлення.

Видрізнятися, просто забути усе, що надбали до тебе,
По усюдах пиши: застаріло. Повітря б нового.
Та, як завжди, лишиться єдиним та істинним тестом,
Перетворення лева підземки в дракона.

Сповідатися, ніжно, без жодного слова чи руху,
Віддавати усього себе, до краплини, забутись.
У очах потонути тієї, чиє існування пророчили руни,
У миттєвості юного Всесвіту, в скелях Азгарду, ще льодом не скутих.

Я радію, що можу назватися скальдом, твоїм аж до краплі,
І ловити на шкірі всі доторки ніжні, мов подихи літа.
Огортаю, як скарб, о безцінна, не хочу поранити,
Що б не сталося, поруч я бути довіку волію.

Незабутньо шепоче на вухо нам листя осіннє,
Про багрянець, яким ми вкривались, до нього подібні.
Що ж, сьогодні, мов зерна, по світу розсіяні,
А відзавтра зростемо могутні, бо вічно не лишитись дітьми.

Я тону і тону. У очах і у кожному слові та думці,
І, напевно, це вперше, не вистачить літер поету.
Все відбудеться точно, як мало відбутися,
Відчуваю тепло дотепер, як було це на зустрічі вперше.

Нереальна Вона говорила: поете, хороший мій,
Ти щодня повертався, хоча не тримала ніяк.
Відтепер у обійми пірнаю, так ніжно – замріяно,
Пригорнися до мене, як лине у воду гілля.

Надихаєшся словом і ніжно обгортуєш в думку,
Що я дійсно хороша, інакше не буде повік.
Що без мене повітря навколо здається отруєним,
І що тільки в подібні моменти себе відчував чоловіком.

Компліменти на вушко, у келихи вина солодкі,
На терасі в теплі, у холодних північних лісах.
Відпускаєш і знову, і знову із ніжністю ловиш,
Поцілунки мої на холодних вустах, що б не сталося.

Нереальна вона говорила: поете, хороший мій,
Все натхнення твоє заховалося в серці палкому.
Що дарує тепло. І в моменти минулі я мріяла,
Щоб на мене дивились настільки закохано.

Так, вона обіцяла писати поеми та вірші,
Допивати до краплі вино і натхнення високе.
Що стікало потоком тепла, невідомого більшості,
Між прадавніх будинків, де гинули грубість і сором.

Насолода мовчати – для віршів джерельна вода,
Перетворення думки на зброю. ЗІ слова в стилет.
Так бувало із кожним. Поміж перемог є невдачі,
Та усе, як ті води торішні, у вчора стече.

Розчинитись у вересні, впасти в осінню хандру,
Заливати поразки гарячим вином з шоколадом.
І складатися пазлом, розбившись до цього на друзки,
Бо біда не біда, якщо можна за келих ті біди владнати.

Так, вона обіцяла писати поеми та вірші,
Надихатись розлитим в повітрі п'янким ароматом.
Крокувати вперед, забувати сьогодні, знаходити вічне,
І вбачати хороше у всьому. Реальністю марити.

Експеримент:

Що для нас оті кілометри? Брешуть музика, кіноленти,
Ніхто не знає, як торкнутися раю. Раю, який у тобі живе й помирає,
Саме так обійми твої називають,
Мій голос і серце, що надихаються ними тому, що вони твої.

Я би краще з тобою Володара Перснів, Гаррі Поттера чи Аватара,
Бо єдине, що я про щастя точно і впевнено знаю.
Це те, що палав і щоразу, коли ти мене обіймала,
Я був факелом, що проводив до щастя, згораючи аж до тла.

І коли надворі збирається дощ, огортати у теплий плед,
Дивитися на зорі, паради планет, надихатися місяцем, що над нами.
І хай в аніме розгортаються Урагани, згорають світи і планети,
У моменти біля каміну, мій світ – це ти. Завжди варто про це казати.