як помирає френкі♡


Гео и язык канала: Украина, Украинский
Категория: Блоги


it wasn't sex, it was naked poetry.
@helly_holly
©

Связанные каналы

Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Блоги
Статистика
Фильтр публикаций




він зійшов на пероні в могутній величі сонця,
розпливлися пасати, парує подих ефіру.
фігура з чорного каменю сліпучо тремтить на морозі.

Джа, я знаю чому ти тут,
та більше тобі не вірю.

ну куди в мінус десять у шамі та шалику?
я на тебе погляну – аж зводить від болю кістки.

Джа, ти приїхав іздалеку,
ти ще не знаєш,
що любов - це така сама розкіш, як прянощі і шовки,

що рубіни криваві у моїй землі перекопані млявим поріддям диктаторів,
що земля моя, як і твоя - заручниця своїх багатств.

що усе, що дісталося нам від прабатька і матері,
розтрощили й понесли у східний смердючий палац.

тож я можу схилитись в смиренні, подобі поклону,
та як би ти не хотів,

Джа, мій Бог стоїть у шоломі
й усміхнено направляє у пекло моїх ворогів.

Джа, мій Бог у полоні,
не знає що дім підпалили, засипали сіллю.

Джа, мій Бог у могилі,
а мав навесні відгуляти весілля.

і якщо ти подивишся своїм всевидячим оком,
їх занадто багато, щоб гнів залишався пороком.

я ходжу помолитись і квіти на пам'ять садити.
ця земля вже священна, то як вона може горіти?






коли у нас дитинство ще біліло
і кожен скалив зуби, і гарчав,
коли себе я гірко не любила -
Остап мені цукерки дарував.

ми говорили - я колись поїду,
я кимось стану, видам кілька книг.
на завтра треба вчити енеїду.
дивись як гарно, скоро буде сніг.

і бив мороз тоді в благе віконце.
весна гатила свій ревучий грім.
ми всі боролись за місця під сонцем,
але не всі штовхалися при цім.

як би хотілось знати в тому часі,
що це життя як кригу понесе!
щоби разом зі світлом непогасним
іти додому золотим шосе.

кидати чисті погляди зненацька,
з хоробрістю противитись юрбі.
як доброта вважалася за слабкість,
як ти її так виплекав в собі?

іще доросле не набрало змісту,
ще я ніяк слова не доберу.
пекуче сонце прогуло над містом.
Остап загинув в Часовім Яру.




ЛІ
    ЛІ
        ТИ

коли вони дивляться,
ти худе і русяве, чомусь зависоке дівча.

коли ніхто не дивиться,
ти стаєш навшпиньки і обличчям зливаєшся з місяцем.

коли вони дивляться,
твої туфлі лаковані і нейлонові банти яскраво виблискують.

коли ніхто не дивиться,
ти стаєш хмариною пилу, що здіймається понад дорогою.

коли вони дивляться,
то бачать лиш усмішку, що зменшує очі і лиється, лиється, лиється.

коли ніхто не дивиться,
ти показуєш оскал й котячий язик висуваєш, облизуєш хмари вершкові.

коли ніхто не дивиться,
ти хижацько замахуєш пазурі, ніздрі свої роздуваєш драконячі.

коли вони дивляться,
вони бачать вівтар із донькою, чиєюсь невісткою.

та не бачать вони
як ребром постаєш - праміцною, затятою кісткою. 


та нехай вони дивляться,
колись вони вдавляться.




навіть не дихає магістраль,
кінь собі ниву оре.
стало повітря немов вуаль -
вже не таке прозоре.

я тут чекаю щоб провести
літню останню бурю.
клумби застигли, як ті торти,
вкриті за ніч глазур'ю.

сонце напилося і лежить
прямо в ногах при вході.
вранці благає, мов, не топчи,
дай перевести подих.

сушені квіти звисають вниз
з балки над головою,
полум'я звечора з'їло хмиз
й скоро зап'є грозою.

серп зачаївся в густій траві
десь у дворі ливарні.
наші смирення такі криві,
наші пручання - марні.

але хай будуть - наївні, злі,
хай вони просто будуть.
я ради цього полюблю гнів
й люди мене осудять.

як озирнутися навкруги -
що іще є в людини?
страх - це лиш пляма від пилюги
десь у кутку світлини.

лиця на фото ніякий час
більше не потривожить.
кашель епохи не візьме вас,
а от мене ще може.

скоро дорогу завіє сніг -
будуть черешні раді.
цвинтар стоїть і росте горіх,
що посадив ще прадід.

я не повірю у те, чому
щастя любило тишу.
голос тремтів би, тому мовчу.
згодом про це напишу.




а є ж якісь предивні незнайомці,
яким не звідати моїх чудес.
ця золота монета їм - палюче сонце.
і зорі - не недопалки з небес.
у них й на мене є погана слава -
я дівчинка зі шрамами Ікара.
ну й що, подумаєш, звичайна справа.
я заслужила,
буде мені кара
за те, що жила
і за те, що пес,
сіренький знайда, вуличний гуляка,
для мене вовк, а не простий собака.
за те, що зву його божественно - Гермес.










III

я скажу тобі чесно - я жив
і мене не вражає бравада.
ти вважаєш, як щиро любив,
то вже вдруге не здужаєш, правда?

якщо я тебе знаю хоч трохи,
присягаюсь, з узвишшя під небом,
ти подумала: місто змінилось.
і точно всміхнулася з себе.

IV

дивина, що колись ми так прагнули важкості істин.
то було уже майже життя, ще й наповнене змістом.

у такі поцілунки ти хочеш усе побороти.
я чомусь пам'ятаю, що то було в вечір суботи.

ще, на жаль, ті листи, де писались таємні дурниці.
я колись уявляв як ти їх забираєш в столицю.

позмивала вода, наче плесо розлилося садом,
жменька спогадів є, але точно не ціла шухляда.

я зберіг, як умів, - на осонні, між диким похміллям,
крізь ненависні сни, аж поїдені часом і міллю.

тож не треба втирати мені про мерзенність надії.
ну, скажімо, ти здалась. скажімо, ти цьому радієш.

та коли ти проходиш повз мене - спокійно, невинно,
я вітаюся скупо і довго дивлюся у спину,

ти ідеш, балансуєш, одна з танцівниць на канаті,
але скільки пройдеш, поки дим повернеться в кімнату?

крізь фіранки заплигують весни - дурні і безхмарні.
і нехай не мене. і нехай не мине.
та не марно.



Показано 17 последних публикаций.