***

коли я вже буду пахнути груднем,
коли на зіниці зійду першим снігом,
надрукуюсь цим спустошеним днем
і міста не буде видно з твоїх змерзлих вікон,
я тоді матиму обличчя самвидавних білих хризантем,
а мокрі затори верещатимуть глухим криком,
лишись тліти, горіти, кричати вогнем,
розбий собою повітря сталеву кригу,
підпиши свій тонкий жаль моїм іменем,
не вір у зневіру, бий до крові знемогу,
після болю ми всі обов'язково заснем,
після любові скажем "більше ніколи";
місто уперто читає свій монолог,
тобі уперто чути лише серця німий щем,
у кохання завжди так багато і водночас мало вимог,
як шкода, що кохати ми вміємо тільки вщент,
як прикро, що я досі свій найзапекліший ворог.
до тиші лишився один вічно-швидкий момент,
ми побачимось знову,
коли вкотре піде останній і перший сніг,
коли у міста зрештою відбере мову.

03.08.22