Poetyka

☝️ взяте з каналу @molodenjka

Твоя душа стояла, як ромашка.
А я ішов, а я її зірвав.
Тепер мені із нею дуже важко:
Душа – вона ж не баба снігова,
Що розтає на сонці, бідолашка,
Чи слово тепле скажеш – розтає.
Твоя душа стояла, як ромашка, –
Тепер же мені жити не дає.

©️Любов Забашта

Це мої поля і мої сади.
Це мої фортеці у далині.
Мої пасовиська біля води,
і мої рибини на мілині.
При дорозі яблуні і айва,
зеленіє хміль, зріє виноград –
все моє: трава, у траві мишва,
а над нею мат польових бригад.
Мій Чумацький шлях, і в могилах прах,
сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС,
дим вогнів в лісах і кадил в церквах,
і туман увесь із озер і плес.
Це мої комбайни і трактори,
І заводів дим, й лихоманка жнив.
Сутінки зійдуть на мої двори,
і мої жінки заведуть там спів.
Це мої кордони і наркота,
це мої наливки і самогон,
це мої сини в теплих животах
достигають в мріях про закордон.
Мої божевільні від дня до дня
восхваляють Господове ім’я.
Це моя країна. І вся хуйня
в цій країні також лише моя.
То ж чого ти хочеш, безжальний світ?
Що ж мене висмоктуєш у журбі?
Я і певний брід, і смачний обід,
і жінок, і рибу віддав тобі.
Розтисни кулак, напрямок чи знак
поміняй на все неземне й земне –
де ховаєш ту, котра просто так,
без мого усього прийме мене.

©️Катерина Бабкіна

І дитя говорить: "Вір мені, мамо, вір!"
Я напружую очі, свій поганий зір,
Розглядаю поділки тридцять вісім і сім...
"Розійтися усім!", -

Репетує тітка з щіткою і відром.
Ми для неї чужинці, вчинили погром,
Увійшли без пов'язок і без синіх бахіл,
Сіли за довгий стіл.

Протяг носить пилюку, тхне хлорка і кварц.
Ми вже грали в карти, крокодила і дартс,
Ми вже їли, плакали, вводили аміцил.
Переслідуєм ціль.

І коли я зітхаю, реву, наче віл
Це дитя говорить: "Вір мені, мамо, вір!"
Обіймає руками, ніби я - цілий світ.
Розсипається лід

©️Олеся Міфтахова

Травень занадто швидкий для серцевих ритмів,
хочеш малюй собі море, не хочеш – витри.
Висуши вірші на вітрі, ніби на вістрі бритви,
стишуй свій голос, слухай, вмикай субтитри.

Хай би вже сталось: двоє в тіснім каное,
знімати квартири, світлини на полароїд,
знімати атаки, сорочки і білу постіль,
такі непристойно прозорі, такі дорослі.

Довершено ніжні, до світу іще не звикли,
білі шуми теплих вулиць, зелені крики,
сонця розхитані лінії, згини, заломи, стики,
класти бузок в теплі баночки з-під аджики.

Міряти кроками відстань нічного міста,
все, що уже було, перев’язане новим змістом,
все, що колись позичив, згубив, залишив,
знову знайти у цій темній травневій тиші.

Хай би вже сталось. Море, що б’ється в друзки,
білі ранкові медузи, білі шовкові блузки,
світло стікається в згустки, аж вдихам вузько,
перебери все очима, сховай в тугий вузол хустки.

Запам’ятай все хитке і скляне, прозоре,
травень занадто швидкий для складних історій.
Травень – це час для любові та сталактитів,
він навіть нас з тобою заледве зумів вмістити.

©️Юлія Фінковська

спи собі сама
коли біля мене твої слова
коли біля мене твої думки
на відстані витягнутої руки
спи моя мила
тихенько спи

коли твоя сутність
сосновий ліс
порти і вокзали з шингенських віз
мольберти і навіть герої з книг
стоять наді мною у повний ріст
спи моя мила самотньо спи

поки дрімають обличчя ікон
поки пустує думок полігон
поки твій Байрон і твій Дюма
вщент розбивають мій вірний сон
спи моя мила
спокійно спи
спи моя мила
сьогодні сама

©️Богдан Рапп

Ось мені п'ять, я нічого не знаю про світ.
Я найбільше боюсь загубитися в магазині.
Я маленький і завжди рум'яний, немов бісквіт.
Я люблю свою маму, мультфільми і апельсини.

Ось мені десять – мій вік, каже тато, ковзкий.
Я сміливий, бо – раптом що – мені завжди підкажуть.
Я трохи незграбний і іноді вірю в казки,
Прошу у батьків під ялинку новенький гаджет.

Яка там наука, які – не смішіть – книжки.
Не вчіть мене жити, мені тепер все відомо.
Мені вже п'ятнадцять, я виріс і став важкий.
Я вперше забув повернутись на ніч додому.

Ось мені двадцять, я мамі на радість студент.
Часті кохання до ранку, часті прогули.
Хто мені тільки не дзвонить тепер: "Ти де?"
Добре, що тут про мене ще не забули.

Тридцять, вже тридцять – я маю свою сім'ю.
Маю стабільну роботу – я перспективний.
Втомлююсь страшно і часом багато п'ю.
Мамі дзвоню все рідше – і це не дивно.

Ось мені сорок, я маю смішних дітей.
Гарну кохану, іноді навіть коханку.
Ще десяток – і я ювіляр, я збираю гостей,
Та навряд чи тепер ми гулятимемо до ранку.

Сльози трапляються, рідше – щасливий сміх.
І мене все частіше чомусь називають дідом.
Святкував шістдесят – запросив із дитинства своїх,
А один не приїхав, і більше вже не приїде.

Я погано став чути, я майже, на жаль, осліп.
Я повільно ходжу, ніби ноги мої з лозини.
Ось мені сімдесят – я нічого не знаю про світ.
І найбільше боюсь загубитися в магазині.

©️Тетяна Власова

Я ніколи в житті не стріляв з кулемета,
Я – гранату повік не тримав у руці…
А чи треба країні сьогодні поети,
Коли понад усе ій потрібні бійці?

Закрутило мій край у страшній круговерті,
Де щодня у людей відбирають життя,
Знов замішано світ на стражданнях і смерті.
А у мене думки про безцінність буття!

Всюди – чорна брехня, всюди підлість і зрада.
Хтось у пекло іде, хтось до раю летить…
Чи потрібні сьогодні пісенні рулади,
Що змивають з душі всю жорстокість за мить?!

Знову я умиваюсь сльозами і кров’ю
Відпускаю свій біль у думки і слова,
Я хотів би наповнити край мій любов’ю,
Поки струни тремтять і душа ще жива!

Я ніколи в житті не стріляв з кулемета,
Але я – на війні й, слава Богу, не вмер!
Хай здається що вам, не потрібні Поети,
Та вони, як ніколи, потрібні – тепер!

Автор невідомий