Пора така, що зараз вірші
пишуться лиш за умови
карколомного зсуву,
що обертає життя
догори дриґом.
Наприклад,
кашляти від печії,
кашляти від течії,
текти за кашлем,
втікати від течії печії,
і не знати,
не знати, де метроном юностарості
спинить свій рух.
А все ж...
чом би
в епосі карколомності та прірвопаду
не існувати простому?
Наприклад, глянути на зорі та супутники
в нічному небі, настільки ясному,
що о 3 ночі легше спіймати крадія,
ніж о 3 дня.
А все одно говориш англійською
до єдиного непогаслого вікна у дворі,
згадуєш рівняння зі середньої школи,
пробуєш знайти середнє арифметичне,
що дорівнює кількості разів,
коли ти перед сном дивився
не в екран телефону,
а на ще одну наче й зорю,
а насправді — кулю-трекер,
котрій би й хотілось звалитись на низ
і вибити страйком населення Пєнзи чи Митіщь,
а не вдається.
І на ранок поступово гасне.
Але чи точно вона переродиться знову,
коли за три тижні вкотре подумається
про просте?
Пора така — карколомних зсувів,
часом — не в тих, хто їх рідко описує.
19.10.24