Всрата журналістика

Привіт, це партнерський пост.

n-ost запустив цікаву програму, на яку можуть податися журналісти та квір-активісти з України. Чому квір-активісти — бо програма в першу чергу, про дослідження гомофобії та трансфобії (з ухилом в історію). Вона включає поїздку до Краківа, тематичну екскурсію до меморіалу Аушвіц-Біркенау, лекції, дискусії, екскурсії містом та різні культурні заходи.

Усі учасники програми потім зможуть подати заявку на подальшу стипендію, щоб створити транскордонний журналістський контент.

Ось посилання на форму: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSefDib66G8FVOrZBSd0dNanTd2QPvG-DYILQv_FaHJ1TIaAZg/viewform

Більше інформації тут: https://n-ost.org/projects/history-unit

Дедлайн: до 14 квітня.

Мова програми: англійська.

Донори: міністерство фінансів Німеччини та фонд EVZ.

Всі витрати бере на себе n-ost.

Останній пост по темі.

Цей канал з’явився в 2019 році як спроба відкрити майданчик для критики колег, щоб покращити нашу роботу. Звісно, тільки тих колег, чию роботу можна покращити. Про роботу Страна.юа чи умовного УНІАНа складно сказати щось цензурно — і канал про це багато розповідав. Окремо в каналі можна кекнуть з уйобіщних заголовків чи текстів, але дискутивна та в якомусь сенсі просвітницька функція — це його головна задача. Бо мало просто сміятися — треба щось робити. Канал не гониться за підписниками, за 5 років їх назбиралося менше трьох тисяч — і мені все одно, головне, щоб людям було цікаво читати, те що я пишу.

Робити собі кумірів з журналістів чи блогерів — це шлях в нікуди. Я особисто критикувала людей, з якими в мене цілком ок стосунки, якщо вважала, що є за що критикувати. З кимось можна було говорити нормально, хтось сильно ображався, а коли я була не права — то мені ніколи не впадлу було це визнати. Але вставати в позу за клоунський смайлик в пості та якісь очевидні факти — це виглядає глупо. Як і очевидні пересмикування.

Ще раз — не треба робити собі кумірів ні з кого. Журналісти і блогери не мають заміняти один одного. І коли в чат приходить купа людей, які пишуть «ваша журналістика лайно собаче і нікому не потрібна» — я ще більше впевнююся, що проблема є.

На цьому я вважаю тему для себе закритою і будь ласка, не очікуйте, що я буду кожному відповідати в чаті на його питання. На більшість я відповіла ще раніше в тому ж чаті — прогортайте і все побачите.

Сталася така цікава ситуація, що Ігор певно образився на попередній пост, запостив у своєму приватному каналі нашу переписку з ним, де я пропоную поговорити для профайлу і зробив висновок, що це я ображена. Ну а в канал зараз прийшли його поціновувачі і доводять, що журналістика говно.

Ігорю, немає ніяких образ. Не захотіли говорити — та будь ласка, я написала вам один раз і більше вас не вмовляла. Що ви хотіли показати цією перепискою — я хз.

Більше того, в самому пості до вас жодного образливого слова. Але якщо вас так зачіпає критика від невеликого профільного медіакритичного каналу — то це ваше право, хоча виглядає дивно.

Більше того, якщо читати весь пост, а не тільки частину про вас, то можна помітити, що я не кажу «блогери бесполєзни». Я кажу, що не можна підмінювати поняття, блогерство не замінить журналістику.

Але якщо вашим фанатам хочеться висловитися в моєму чаті — будь ласка, тільки попереджаю, що за образи та невиправданий хейт я баню. В нас тут спілкуються ввічливо, це не твітер.

Можливо, ви пропустили, але вже тиждень в Твітері розбираються з Альоною Шевченко та Ukraine DAO — є серйозна підозра, що гроші, які збиралися на підтримку української армії, пішли туди не всі. Найцікавіше те, що про це ще рік тому писав КиївПост. Але ніхто (чи майже ніхто) не звернув увагу.

Згадую ще одну історію. Коли взяли за жопу Грінкевичів, і про це написав Лачен, всі (ладно, просто багато хто) писали, що от, Лачен викрив корупціонерів! Хоча NGL писало про Грінкевичів ще з 2009 року, коли вони вперше з’явилися в публічному просторі (там була мутна історія з реконструкцією Вірменського собору) і коли Лачен ще в школі вчився. І писали про них десятки років. Але лаври зібрав блогер. І смішно, бо його тепер почали тегати під всім резонансним, як-от зараз під новиною про те, що горить Екопарк Осокорки. Але Лачен — блогер, він не розслідувач. Він максимум може просто підняти бучу.

Проблема в тому, що справжня журналістика, насправді, так само потрібна, як і раніше. І всі медійні блогери і телеграм-канали з мільйоном підписників не зможуть її замінити. Бо вони не працюють по стандартам, вони не мають перевіряти інформацію. Ситуація навколо ДАО швидко перетворилася в твітері просто на метання лайном і перехід на особистості. Врешті-решт, сторона, яку звинувачують легко може сказати — з ким вести дискусію? Перед ким звітувати? Перед навіженими, що сміються з діабету? І будуть праві. Бо більшість не розібралася (а розібратися в крипті так-то дійсно складно), але просто пішли за натовпом.

Блогер може зробити розслідування, може розкопати щось, що ніхто не знав. Як і телеграм-канал теж. Але якщо робити все по стандартам, які (уявіть) створені не просто так — це швидко набридне усім. Перегляди впадуть. Ну і ще, журналістика — це робота. Кропітка і невдячна. Бо отак ти пишеш 10 років про корупцію Грінкевичів, а потім всі кажуть — який молодець Лачен 🤡

Текст КиївПоста: https://www.kyivpost.com/post/15851

Давайте ще обговоримо ситуацію, що сталася.

Почнемо з того, що не всі понесли інфу про звільнення з анонімних каналів чи від Борислава Берези. Частина медіа отримала її від джерел і від джерел (я в цьому впевнена), яким довіряли і які не підводили. Бо як не крути, але звільнення головкому під час війни — сенсетів тема. І поки Труха неслася вже, медіа робили вибір — публікувати чи ні.

Ті, хто вирішив не публікувати — врешті виграли.

Але питання, як взагалі тепер вірити будь-яким джерелам? Навіть не читачам вірити. А нам, журналістам?

В мене відповіді немає.

Порахуйте на пальцях однієї руки медіа, що не повелися на істерію і не постили інфу «від джерел». Порахуйте і цінуйте їх, вони єдина наша надія)