Мені написала подруга, як вона радіє за свою вагітну знайому.
Мені 25 років, і я не знаю, чи хочу колись мати дітей.
Мені подобається думка про материнство. Мені подобаються діти, спілкування із ними. Мене захоплюють жінки, що мають дітей. Мені подобається спостерігати як зростає моя сестра (молодша на 10 років) і я думаю, що дитина в родині, це справді радість. І колись, мені навіть хотілося бути найкращою в світі мамою.
То з тобою все ясно, можете подумати ви. Ясно, що хочеш.
Але.
Як би я не виховувала свою дитину, я її травмую. Мені це не подобається.
У мене не буде жодних гарантій, що я зможу забезпечити дитині комфортне життя, та задовольнити її потреби, адже реалії надто непередбачувані.
Не знатиму, що чекатиме на людину, яка прийде у світ через мене. Можливо, її життя буде пеклом.
У мене не дуже позитивне уявлення про майбутнє, аби хотіти щоб хтось у ньому зростав.
Мене лякає думка про неможливість захистити дитину від жорстокості або насилля.
А раптом моя дитина стане тим, хто спричиняє насилля?
Іноді мені здається, що народження дитини, це прояв егоїзму. А іноді, що це сакральне і прекрасне явище.
Не знаю чи хочу, але боюся колись почути від лікаря, що не здатна виносити та народити дитину.
Про що я собі думаю?
Іноді, про усиновлення.
Іноді, про громадську та екологічну активність, аби зробити світ кращим хоча б на міро частинку для тих дітей, що будуть у ньому зростати.
Іноді про те, що мої пріоритети і цінності можуть змінитися.
А ще. Я б не хоітлоа робити аборти. Бо суспільство навчило мене, що це жорстоко. Це - вбивство.
- Мано хочеш мати дітей?
Не люблю це питання.
Так вийшло, що я народилася тою, хто може народжувати.
Питання надо особисте, сповнене переживань і роздумів.
І мене бісить, що хтось хоче вирішувати це за мене. Думає, що має на це право.
Мені 25, і я не знаю. Але це має бути моє рішення.
Моє.
