6 років тому мені поставили діагноз великий депресивний розлад. Це відкриття стало шоком, хоча я декілька років як супроводжував кохану людину на її непростому шляху тими ж стежками. Панічні атаки, тривожка, критична втрата ваги, відсутність сну — я отримав досить густий пакет. Тоді ж я написав свій
перший текст на цю тему, а ще через 2 роки
вибухнув фрустрацією, бо товариш “втомився від ниття в інтернеті”. Моє життя виявилося наповненим новими подіями: розлучення, лікарні, фарма, терапія, кетамінові сеанси, поступова стабілізація. Ідею кінцевого зцілення я переніс в країну мрій, сфокусувавшись на ремісії.
Але минули роки, і я отримав новий досвід. Раніше я сприймав депресію синтетично — як зовнішнє захворювання, що атакує наче простуда. Я дратувався на тези людей з
третім оком, які маркували депресію як певну сигнальну систему і ледь не глорифікували її. Я шукав універсальну хімічну формулу, що пофіксить мій баланс нейромедіаторів. Але серотонінову теорію нині
заперечують, а я сам став критичніше відноситися як до соціального середовища, так до і до механізмів функціонування власної психіки.
Сьогодні я усвідомлюю, що обсесивне бажання зближення з коханою людиною, схильність до співзалежних відносин, ідеалізації та таке інше — не моя лірична фіча, а прокляття. Це складне відкриття для людини, яка спостерігала сюжети в кіно, де любов освячувала будь-які їх дії закоханих — і радісно цвірінькала: literally me! Сьогодні мій терапевт каже мені: треба вчитися самості. Не заповнювати діру в собі романтичним ідеалом. І, дійсно, це про ефективні адаптивні стратегії. Іншого виходу, ніж вчитися ним, в сучасному світі просто немає. Але в цьому і полягає проблема.
Як анархіст, я завжди вірив в цінність індивідуального вибору. Колективістські ідеї я пояснював виключно гносеологічно: кооперація ефективніше конкуренції, кожен виграє від залученості в спільне. Але ідеали — все одно свобода та забезпечення власних потреб. Так от, повертаючись до самості. Проблема в тому, що вектор на психологічну самодостатність — вимушений. Чужий для людини. Ми ніколи не жили як атомізовані субʼєкти раніше. Історія людства — це історія взаємодій колективів. Це наша еволюційна стратегія. Навіть нуклеарна сімʼя (мама-папа-я) — це чистий модерн, який палеоконсерватори з похміляя проголосили традицією, тоді як традицією є племʼя. Навіть більш складні інститути, як церква, ґрунтувалися на постійній колективній взаємодії. Недарма священників вважають такими собі психологами по фріпрайсу. Наша психічна система складна, вона потребує регуляції, а її каркас що зараз, що тоді незмінний. Біологічна еволюція не соціальна, вона вимагає десятків тисяч років. І ми, складні примати, схильні до регуляції колективом. Дико писати таке, все моє етичне бунтує, але це історична біг дата. Саме тому, бувши жорстким антипатиком організованих релігій, я наголошую на важливості багатьох їх відкриттів — ритуали створюють відчуття причетності та контролю, поклик до верховного Батька/Матері є виправданим, бо слугує компенсацією нашого екзистенційного жаху. Ліберальна модель взагалі не враховує всього цього. Центристи-подмєчатєлі люблять звинувачувати ультралівих у фантазійному баченні людини, але, по факту, бажана для них економіко-політична система сама будує штучну людину. Істоту, яка проводить години в фокусній відстані 50 см (тоді як приматам було важливо бачити горизонт для захисту від хижаків), в позі, якою людство стало послуговуватися лише 5000 років тому (без біологічної адаптації), що оперує знаковими абстракціями більше, ніж реальними обʼєктами, що сточує дофамінові рецептори об гемблінгові тригери, що перетворює нормальну для тіла глюкозну потребу в наркотичну тягу.
🔽
продовження