Взагалі не мій стиль:) Написала, поки їхала на літературний вечір до Мурки. Але хай буде тут! 😉

———
коли в тебе (чи в тобі)
не залишається вже нічого,
залишається тільки дрочити.
одночасно на мене
(та на свої буковки).
виплакувати кожне слівце,
витягувати клішнями рими,
ловити бедтріп
(а намагатись ритм).
доречі, норм поети
(здавалось би),
а досі з цим клеїться досить погано.
модно осте сте, бі бо бу (так простіш,
не шарять прихильники Пушкіна
та Мандельштама).
я сама, як та полиця
під гнітом заборон та забобон тримаюся,
і нутро, і нудьгу, і сум у тексти ці,
пишу вірш про вірші
і тих, хто їх пише,
а краще би – спати,
(а ще ліпше – секситись).
метелики молять всередині
вперто:
«Ян, не пиши про кохання, дай, блядь,
померти».
фонтанами строфи із нас всіх плюються.
кожен типу в пошуках істини,
коли всередині пусто.
а шо рух поетів? — нафталін,
морок
та пліснява.
в кімнаті, де ніби «свої» та «сучасні»
все частіш мені душно стає
і тісно.
занадто принципові,
хіба це не показник тупості?
майстри слова? облиште
графомани, чиїм віршам
місце після «хуй» на стінах
вулиць.
таким хоч би що – гризти себе
та з іншими гризтися,
ні честі не мати, ані лімітів безумства,
світ не «чорне» та «біле»,
дітки, збагніть це,
ділити не варто тих, хто творить
мистецтво і тих, хто искусство.