"ТРАДИЦІЙНА СІМ'Я"
Я народилися і виросли у звичайній, "традиційній", сім'ї. Мене виховували мати і батько.
Вони, мабуть, були би проти Стамбульської конвенції, адже захищали традиційні цінності батьківства: мене били ("єслі мать бйот — значіт, заслужил"), мати щодня кричала як скажена, мене знецінювали, маніпулювали, знищували мою самооцінку, нав'язували, що я "дєрьмо", "прідурак", "уродєц", "сучьонак", "тварь"...
Для них це нормально.
Коли я почали у 16 років казати про свої права, мені відповіли, що я "кончєний".
Я не знаю, навіщо вони жили разом. Вони ненавиділи одне одного. В перервах на те, аби якось познущатися (тобто, виховати) наді мною, вони сварилися між собою. Довгі істерики, що чула вся наша однобічна вулиця поблизу річки. Мати кричала, батько терпів. Мати била, батько бив. Мати терпіла, батько трощив стільці та поламав карниз. І так замкнуте коло.
Вона кілька днів не могла ходити після того, як він витягнув з бедра їй ногу. Її істерики, після яких бозна скільки разів вона була на межі смерті.
Тепер я часто думаю, що якщо людина плаче — вона маніпулює.
Їх це влаштовувало. Єдиний раз, коли вона викликала поліцію — після того, як її вдарили я. Це був самозахист. Але ж треба було якось підкріпити свої беззмістовні погрози "здать мєня в дєтдом", які я чули все своє дитинство.
Дитина не має права себе захищати.
Домашнє насильство — норма традиційної сім'ї.
Вони захищали мене, хотіли мені добра. Десь так само, як зараз українців та українок "захищає" росія.
Колись, перед своїм днем народження, я спіймали себе на думці, як би було добре, якби батько подарував мені... ẞбиßство матері. Це був би найкращий його подарунок за все життя.
Ми жили в світі манекенів.
У людей не було статевих органів. Про це ніколи не говорили. Коли я чули від хлопців у школі, що в них по 45 см, а потім почали дивитися nорно, я зрозуміли, що з моїми органами щось не так.
Сексу не тільки в СРСР, але і в нас не було.
Коли ми дивилися фільми сім'єю, і там вискокували "дорослі" сцени, мати починала кричати на всю хату, як її "каробіт", що я це бачу. Мене виганяли з кімнати, і я не дивилися фільм далі.
Так я зрозуміли, що секс — це щось погане, соромне та бридке.
У нас ніколи не говорили про ЛГБТ+.
Єдиний раз у дитинстві (мабуть, 2013 рік) я почули по ТСН про "парад секс-мен-шин". Що таке секс я не знали, але зрозуміли, що це щось або про шини, або про машини. Але це не завадило моєму члену рандомно вставати на хлопців, коли він в мене почав вставати.
Ми ніколи не казали про ґендер та ґендерні стереотипи. Мене одягали так, як прийнято вдягати хлопців (тільки з поправкою на бідність — у якісь стрьомні дешеві речі). Мене навчили відпрацьовувати ґендерний перформанс, задовольняючи суспільний запит до чоловіків "виглядати трохи краще, ніж мавпа". А вдягатися так, як я хочу, мені треба тепер навчити себе самих.
Я виросли в традиційній родині.
Тому зараз у мене немає родини.
Я називаю цих людей "колишніми законними представниками", або "їбатьками", мені гидко звати їх мамою і татом.
На все життя вони запам'ятаються мені як насильники та просто виродки.
Україні потрібна "традиційна сім'я"?
Чи просто здорова сім'я, де поважають та люблять?
Час обрати повагу, а не насильство.
Свободу замість стереотипів.
Просвіту замість мовчання.
Я раді, що нарешті прийнято Стамбульську конвенцію.
Б'є — значить сяде!
#з_інсти
