УЛЬТРАПРАВОЗАХИСНИКИ
Що з нами сталося? Колись убивство журналіста викликало повстання. А утиски змі викликало загальне обурення як правозахисників, так і всього суспільства. Спільний голос допомагав суспільству одужати.Тепер теж є намагання подати спільний голос. Але для чого і для кого цей голос? Тепер цензура, насильство і, навіть, убивства стають соціально прийнятними, якщо вони чиняться правильними «активістами», «патріотами», «ветеранами».
Низка правозахисних організацій (деякі – справді правозахисні, бо реально працюють задля захисту громадянських прав) зробила заяву, де всупереч як законодавству, так і покликанню правозахисників, наперед визначають, що Стерненко (ультраправий «активіст», який убив людину і щодо якого порушено кілька тяжких кримінальних справ), є «потерпілим». А убитий і поранений Стерненком наперед визначені "нападниками"
Ця заява по змісту - відвертий тиск на правоохоронні органи (у адресатах заяви значаться Офіс генпрокурора, СБУ, МВС, депутати) з метою вирішити справу на користь однієї сторони. Втім, ця заява є лише додатком до заяв представників попередньої влади Порошенка, екс-міністерки Супрун, представників «Євросолідарності», «Голосу», деяких депутатів «Слуги народу». Одним з підголосків цілої кампанії, яка по суті спрямована не лише на відбілювання одного «активіста», а й на легітимізацію системи залякування українців. Системи, яка діяла останні 5 років.
І цей безпрецедентний тиск на слідство, через який справа не розслідується вже скоро як 2 роки, і до якого долучили вже й правозахисників, примушує задуматись взагалі над станом правозахисного руху в Україні.
Ми практично не реагуємо на ідеологічні заборони, цензуру, політичні переслідування інакодумаючих – журналісти Коцаба, Василець, Муравицький визнані міжнародними правозахисними організаціями в’язнями сумління – і вимагаємо визначити підслідність справи Стерненка лише за однією спецслужбою, СБУ. Чому?
Ми вимагаємо створити парламентську комісію з розслідування нападів на активістів і визначаємо список цих активістів. Туди входить той же Стерненко та інші представники ультраправих. Але чому ми до цього списку не включили Бузину, Станіслава Сергієнка (порізаного ножами студента, який нагодував тортом «Рошен» теперішнього міністра фінансів Марченка за намагання обмежити стипендії), Артема Тідву, представників ромів, на яких напали наші наці, а одного з них – Давида Папа вбили. Кількість журналістів, на яких напали просто важко перелічити. Чому така вибірковість?
Чому після однієї з акцій «Хто замовив Гандзюк?» наці з С14, які брали у ній участь, поїхали до Житомира, де напали на адвоката політв’язня, журналіста Муравицького? І за це їм нічого не було.
Україна вже 6 років живе в атмосфері доносів, політичних переслідувань, ультраправого насильства та цензури.
Ми цього не помічаємо? Повторюємо, що ультраправого терору у нас немає? І спонукаємо до множення політично мотивованого насильства, рейдерства, "кришування».
Роками тривають справи щодо злочинів, у яких підставно звинувачуються ультраправі. У жодної з цих резонансних справ судового вироку немає. Немає, зокрема, й через політичний тиск, до якого долучилися ультраправозахисники.
Швидке й об’єктивне розслідування цих злочинів, без подібного тиску, необхідне Україні, щоб зрозуміти, що з нами сталося і як нам одужати.
І найважливіше не те, хто підписав це звернення, а хто НЕ підписав.
Вони залишають надію, що ми одужаємо. Володимир Чемерис