Позавчора Верховна Рада таки відправила у відставку керівника МЗС Дмитра Кулебу. З другої спроби, разом з рештою міністрів та чиновників з останнього пакету на звільнення. Як це у нас водиться, через заяву по власному бажанню, хоча очевидно, що Кулеба не мав мотивації йти з посади. Як наслідок, очільник МЗС не прийшов на відповідне засідання і не підготував звіт. Демократичні процедури виглядають все більш формальними.

Я не знаю причину, чому звільнили міністра, мені не доповідають. Зеленський казав щось критичне щодо постачання зброї та повернення українців із закордону. Але тиждень тому стався ще один скандал. Кулеба разом з польським колегою Радославом Сікорським був на панельній дискусії в Ольштині. З залу поставили питання про ексгумацію загиблих під час подій 1943-45 років на Волині. Замість дипломатичної відповіді на сенситивне для польського суспільства питання, Кулеба включив подмєчателя і розповів, що, взагалі-то, в 1947 році в рамках операції «Вісла» примусово депортували сотні тисяч українців з українських територій в такі от місця як Ольштин. По-перше, вотебаутізм це дуже хуйовий риторичний прийом, яким регулярно користується російський істеблішмент для розмиття та нівеляції функціональних основ демократії. У нас геїв репресують? А в США чорношкірих стріляють. Ми напали на Україну? А США напали на Ірак. Друга проблема полягала в референсі на “українські території”. Ви, будь ласка, визначитеся, що для нас бажане: кордони 91 року, чи Велика Україна від Сяну до Дону? А то, знову ж таки, у нас є приклад східних сусідів з постійним ниттям (і не лише) щодо історичної ревізії сучасних держав. МЗС України довелося навіть уточнювати, що голова відомства не висловлював територіальних претензій до Польщі.

Позиція "та забули", в яку Кулеба обгорнув свій коментар — це теж слабка відповідь. Якщо твій союзник чекає від тебе символічного жесту, є сенс його зробити, а не ставати в позу. Тим паче коли ви будуєте актуальний національний міф на спадщині УПА. Будьте ласкаві, дійте послідовно. В політиці є принцип наслідування. Глорифікуємо УПА як провідника визвольних змагань? Маємо зважати й на їх злочини. Ми звикли бачити себе апріорі моральними, але це інфантильна позиція.

В мене багато претензій до дій Польщі як стратегічного союзника. Тут і історія агресивного протекціонізму власної торгівлі, і беззуба реакція на перетин повітряного простору НАТО російськими дронами. Але щодо Волині вони мають право звертатися до нас за моральною сатисфакцією. Просто уявіть, через 50 років український політикум буде вимагати від демократичного уряду РФ (якщо цей кадавр до того часу вистоїть) визнання воєнних злочинів путінського режиму, а нам гарні руські з підйобом будуть відповідати: ну, умер и умер, було та й було. Підійде?

Що стосується операції “Вісла”, якщо це справді болюче питання для української політичної культури, сформуйте дипломатичний запит, підніміть цю тему на окремій панельній дискусії, але не спекулюйте однією трагедією, щоб перекрити іншу. Державна дипломатія — це не про те, хто ефектніше наставить іншому ріжки.