☘️ Джилрой ☘️

(відповідь «Альгусті» @buryanpoetry)

Джилрой синьоокий гортає сувої барвисті,
сидить у палаці, плете златоковану збрую.
Коли королева покинула ліс срібролистий,
долина загрузла у темряві – спів не рятує.
Нікому ніколи не можна подалі від дому
губитися серед чужинців бездумно, навіки.
Як місяць ллє в очі солодкий свій ель невагомо,
а краплі туману не мають ні меж, ані ліку,
Джилрой одягається в морок людського звитяжця
та тихо чатує на чари під стінами міста.
Із кожним походом дорога темніша та тяжча –
надія його не вщухає. Роками намисто
затрачених днів вимагає все більше надії…
«Моя королево! Ідіть в зачаровані схили!»
Проте він не бачить смарагдовий погляд під віями,
сестра його батька померла. Весна побіліла
в незлічений воїном раз, він усвідомлює – досить,
вертатися треба! Та чує – крокує між них
тоненька фігурка, а тінь її – бач, срібнокоса.
Говорять, їй коряться в’язи, акації та ясени.
Тоді він за нею мандрує до озера між деревами,
і бачить – знімає хустину із вух, змиваючи пил
зі срібного сяйва волосся – такого, як в королеви
було. Співає «В останнє…». З мошистих заквітчаних брил
виходить Джилрой до кузини. Готова до бою,
смарагдові очі палають, танок смертоносний бринить –
проте він розчахує очі, що синьою повні водою,
проте він говорить до неї. Тужливо натягнута мить
між смертю та світлом – алмазами дзенькають ниті.

Джилрой промовляє нечутно у такті серцевого ритму:
«Альгусто, додому вернімось, ворота відкриті»

18 листопада 2023 р.

#збірка_Казки_Тисячі_Світів

***