Продовження [2/2]
Вибухів та сотні трупів в погрібах і просто на вулиці.
Як завозили в лікарні майже смертників вже.
Медикаментів не було, люди скрізь кричать і плачуть.
З кожним днем все гірше було, я переставав плакати максимум на хвилин 7 і далі знову сльози та тремтіння, яке і так не зникало
За ці 7 хвилин я встигав ковтнути напій через трубочку, бо не було навіть сил з горла щось випити. Та витерти обличчя від сліз.
Але це було марно, воду яку я тільки випив одразу почала виходити через очі сльозами.
Перші кадри російських танків і всередині мене жахливо палала лють і смуток.
Я намагався триматися зі всіх сил
Кадри, як робили братську могилу людям, яких не вдалось врятувати в лікарні, чи просто трупи з вулиці, та скидали їх у ці ями.
Кадри, як військові починати оточувати лікарню, в якій був репортер, що знімав це
Це все жахливо, є ще дуже багато всього, від чого мене пробиває, але не хочу все розказувати, натомість подивіться його самі.
Я плакав і плакав весь час майже.
Коли я закривав обличчя плачучи, я через секунду прибирав руки, щоб бачити що показують далі в фільмі, я не міг пропустити і секунди
Навіть через сльози, які наче топили мій зір, я всеодно дивився
Кінець фільму. Вмикають світло і люди мовчки збираються.
Мене прориває, я просто згортаюсь на стільці, закриваю обличчя руками і починаю ревіти в голос.
Єдине, що я пам'ятаю, це слова жалості людей біля себе "Боже...подивися"
Руки друзів які обіймали і слова Віки: "киця ,треба йти"
Я плакав обіймаючись на виході з Русланом і ще довго просто стояли мовчки підтримуючи один одного.
Я вийшов на вулиці і там почався дощ. Поки я йшов я не слухав ні музики , ні чого майже всю дорогу.
Поки я проходив вириту яму біля дороги, я згадав одразу ту братськц могилу з трупами і мене ледь не вирвало, а очі знову сльозились
Коли я проходив повз маленьких дітей, я одразу згадував кадри дітей з фільму, які плакали та вмирали на вулицях та лікарень Маріуполя
Пройшла година після фільму і мене досі погано, я від сили сказав 10 слів і все
Я зараз просто намагаюсь не плакати далі, бо очі болять вже і обличчя дуже пече.
Що я можу сказати?
Мій висновок — вам потрібно бачити це все , відчути це все.
Я не хочу мати нічого спільного з людьми, які вживають роснявий контент, які далі розмовляють кацапською
Мені це все огидно. Моя русофобія стала ще дущою ніж була до перегляду.
Також, я б хотів їхати і евакуювати людей та знімати репортаж, навіть ризикуючи життям.
Мені дуже важко, шкода всіх людей, які це пережило, шкода Маріуполь і шкода нашу Україну.
Слава Україні.
Вибухів та сотні трупів в погрібах і просто на вулиці.
Як завозили в лікарні майже смертників вже.
Медикаментів не було, люди скрізь кричать і плачуть.
З кожним днем все гірше було, я переставав плакати максимум на хвилин 7 і далі знову сльози та тремтіння, яке і так не зникало
За ці 7 хвилин я встигав ковтнути напій через трубочку, бо не було навіть сил з горла щось випити. Та витерти обличчя від сліз.
Але це було марно, воду яку я тільки випив одразу почала виходити через очі сльозами.
Перші кадри російських танків і всередині мене жахливо палала лють і смуток.
Я намагався триматися зі всіх сил
Кадри, як робили братську могилу людям, яких не вдалось врятувати в лікарні, чи просто трупи з вулиці, та скидали їх у ці ями.
Кадри, як військові починати оточувати лікарню, в якій був репортер, що знімав це
Це все жахливо, є ще дуже багато всього, від чого мене пробиває, але не хочу все розказувати, натомість подивіться його самі.
Я плакав і плакав весь час майже.
Коли я закривав обличчя плачучи, я через секунду прибирав руки, щоб бачити що показують далі в фільмі, я не міг пропустити і секунди
Навіть через сльози, які наче топили мій зір, я всеодно дивився
Кінець фільму. Вмикають світло і люди мовчки збираються.
Мене прориває, я просто згортаюсь на стільці, закриваю обличчя руками і починаю ревіти в голос.
Єдине, що я пам'ятаю, це слова жалості людей біля себе "Боже...подивися"
Руки друзів які обіймали і слова Віки: "киця ,треба йти"
Я плакав обіймаючись на виході з Русланом і ще довго просто стояли мовчки підтримуючи один одного.
Я вийшов на вулиці і там почався дощ. Поки я йшов я не слухав ні музики , ні чого майже всю дорогу.
Поки я проходив вириту яму біля дороги, я згадав одразу ту братськц могилу з трупами і мене ледь не вирвало, а очі знову сльозились
Коли я проходив повз маленьких дітей, я одразу згадував кадри дітей з фільму, які плакали та вмирали на вулицях та лікарень Маріуполя
Пройшла година після фільму і мене досі погано, я від сили сказав 10 слів і все
Я зараз просто намагаюсь не плакати далі, бо очі болять вже і обличчя дуже пече.
Що я можу сказати?
Мій висновок — вам потрібно бачити це все , відчути це все.
Я не хочу мати нічого спільного з людьми, які вживають роснявий контент, які далі розмовляють кацапською
Мені це все огидно. Моя русофобія стала ще дущою ніж була до перегляду.
Також, я б хотів їхати і евакуювати людей та знімати репортаж, навіть ризикуючи життям.
Мені дуже важко, шкода всіх людей, які це пережило, шкода Маріуполь і шкода нашу Україну.
Слава Україні.