ІНДІЙСЬКИЙ ДОСВІД МІРЧІ ЕЛІАДЕ І «МАЙТРЕЇ»
Звісно, назвати Мірчу Еліаде (1907 — 1986) індологом — це однаково, що намагатися океан помістили в склянку води. Безперечно, він був індологом, але його захоплення Індією було лише однією з багатьох граней його особистості. І саме особистості. Не соціальної ролі науковця й публічного інтелектуала, а саме його єства. Як пише польська дослідниця Ірена Герасимович, «Еліаде культивував потребу сильних індивідуальних переживань, як наступних етапів пізнання й самопізнання, які наближають до Суті». Саме тому його інтерес до Індії був не лише інтелектуальним, а й онтологічним. Йому мало було прочитати про Індію, йому треба було її пережити. Саме тому 1928 року він опинився в Калькутті, щоби вчитися індійській філософії та санскриту в класика досліджень історії індійської філософії Сурендранатха Дасґупти. Саме Дасґупта посприяв тому, щоб Еліаде здобув стипендію на навчання від мільрдера й мецената раджі Маніндри Чандри Нанді (1860 — 1929). Дім Дасґупти став центром всестороннього пізнання Індії, включно з інтимним — там була Майтреї, бенгальська поетка, дочка господаря маєтку, героїня найвідомішої його одноіменної повісті.
«Я поїхав до Індії, щоби позбутися відчуття, що я — провінціал-іноземець, який знайомий лише з філософією Заходу. Ніколи не вважав, що мислення почалося від Сократа. Хотів досягнути найглибших коренів людської думки. Після трьох років студій санскриту й досліджень у гімалайських ашрамах, зрозумів, що та культура, що виражена санскритом, не вичерпує світу цінностей Індії. Зацікавився тоді значеннями символів доарійських народів Індії. Відкрив справжню Азію, ще з часів доіндоєвропейських. Азію аграрну, з її фольклорною культурою. Там, у Бенгалії, переконався, якою мірою пізнання джерел азійських може допомогти в розумінні фольклору Румунії чи південно-східної Європи. Так я повернувся до передісторії народу ромунського. Коли покидав Індію, мав враження, що закінчилася якась фаза: я досягнув зрілості» — так Еліаде описував свій досвід в одному з інтерв’ю. Якнайкраще цей його метод безпосереднього осягання іншої культури втілений у його художній творчості, яка є відверто автобіографічною й навіть не намагається приховати це. Особливо це помітно в індійському циклі. У повісті «Ізабель і води диявола» головний герой — це молодий румун, що вчиться в Калькутті й навіть мешкає за тією ж адресою, що й сам Еліаде. Індійські повісті Еліаде є безпосереднім відбиттям тієї інтелектуальної лихоманки, у якій Еліаде пізнавав СВОЮ Індію.
🔽🔽🔽
Звісно, назвати Мірчу Еліаде (1907 — 1986) індологом — це однаково, що намагатися океан помістили в склянку води. Безперечно, він був індологом, але його захоплення Індією було лише однією з багатьох граней його особистості. І саме особистості. Не соціальної ролі науковця й публічного інтелектуала, а саме його єства. Як пише польська дослідниця Ірена Герасимович, «Еліаде культивував потребу сильних індивідуальних переживань, як наступних етапів пізнання й самопізнання, які наближають до Суті». Саме тому його інтерес до Індії був не лише інтелектуальним, а й онтологічним. Йому мало було прочитати про Індію, йому треба було її пережити. Саме тому 1928 року він опинився в Калькутті, щоби вчитися індійській філософії та санскриту в класика досліджень історії індійської філософії Сурендранатха Дасґупти. Саме Дасґупта посприяв тому, щоб Еліаде здобув стипендію на навчання від мільрдера й мецената раджі Маніндри Чандри Нанді (1860 — 1929). Дім Дасґупти став центром всестороннього пізнання Індії, включно з інтимним — там була Майтреї, бенгальська поетка, дочка господаря маєтку, героїня найвідомішої його одноіменної повісті.
«Я поїхав до Індії, щоби позбутися відчуття, що я — провінціал-іноземець, який знайомий лише з філософією Заходу. Ніколи не вважав, що мислення почалося від Сократа. Хотів досягнути найглибших коренів людської думки. Після трьох років студій санскриту й досліджень у гімалайських ашрамах, зрозумів, що та культура, що виражена санскритом, не вичерпує світу цінностей Індії. Зацікавився тоді значеннями символів доарійських народів Індії. Відкрив справжню Азію, ще з часів доіндоєвропейських. Азію аграрну, з її фольклорною культурою. Там, у Бенгалії, переконався, якою мірою пізнання джерел азійських може допомогти в розумінні фольклору Румунії чи південно-східної Європи. Так я повернувся до передісторії народу ромунського. Коли покидав Індію, мав враження, що закінчилася якась фаза: я досягнув зрілості» — так Еліаде описував свій досвід в одному з інтерв’ю. Якнайкраще цей його метод безпосереднього осягання іншої культури втілений у його художній творчості, яка є відверто автобіографічною й навіть не намагається приховати це. Особливо це помітно в індійському циклі. У повісті «Ізабель і води диявола» головний герой — це молодий румун, що вчиться в Калькутті й навіть мешкає за тією ж адресою, що й сам Еліаде. Індійські повісті Еліаде є безпосереднім відбиттям тієї інтелектуальної лихоманки, у якій Еліаде пізнавав СВОЮ Індію.
🔽🔽🔽