Чорно-Білий Будинок ◾️◽️

*
Десь поза всім, що сталося не з нами,
у тіні слив, між схлипами й піснями,
де синя хустка падає на вітер,
де встиг тобі я душу завинити,
де самота живе самотиною,
постій зі мною… о, постій зі мною,
де юний день заповідає ночі
облудне слово й слово непорочне,
за чорним сном, за страхом і за лихом
живе остання золота безвихідь.

Вона – як млин, що пам’ять перевіє,
Вона – сльозинка на всевишніх віях.
Тече рікою, бджілкою гуде.
Ми там удвох.
Немає нас ніде.

(Сергій Осока (с)

Підіймаюсь на 24й поверх,
щоб побачити як обрій,
не поспішаючи,
але ненаситно з апетитом голодного алігатора
поглинає,
пожирає,
ковтає
червоне коло.
Найяскравішу зірку цілої системи нескінченного простору.
Як художник,
який намагається зберегти враження – кольори цього неповторного моменту.
Як ілюзіоніст, який накидає плащ
поверх шедевру небесного кутюр'є
і місто з його будинками,
деревами,
тінями
щезає.
З'їдаю кожним ковтком,
кожним подихом
запах ще нерозкритих бутонів.
Запиваю весняною прохолодою
нічного повітря.
Хмелію,
як від першого ковтка води /вина/
після пустелі.
Збуджуюсь, як юнак від парфумів жінки,
які шлейфом прорізають кожний нейрон уяви про
перший дотик,
перший поцілунок.
Дихаю містом, як ненароджена ще дитина у лоні,
але вже із внутрішнім
світом,
подіями,
ритмом.
Моє місто.

18.12. 2023 (ЮІ).

Повесні білі простирадла сходять
Ріками
Квітами
Голосять тільки трембіти
Грають цілий рік богам
Луною
Проводять
Замолюють
Гріхи
Первородний та останній

/"Ой, на кого ти нас лишив..."/.

Час летить
Покоління збігають
Залишають тільки імена
Та хто їх завтра згадає?

/"Господи, сохрани і заступи сина мого..., пом'яни душі дітей моїх..."/.

А ці голоси не сплутати ні з чим
Ніхто не зможе їх повторити
Ні люди
Ні мольфари
Ні боги.
А коней все женуть і женуть
Зав'язують очі
Не бійтеся
Попереду не прірва — переправа

/"Ой, за гіллям місяченько,
За гіллям,
Ой, ти собі молоденька,
Засілля.
Ой, сідлали сиві коні,
Сідлали...."/.

Брехня.
Собаки брешуть
Неможливо слухати цей гавкіт
Намисто падає
Червоні коралі
по всій обóрі
по всім плаям
Всі гори багряні

/"Ой пішов я в полонинку,
В полонинці чічка.
Ой що робиш, поробляєш..."/.

І раптом Тиша
тииишшшааа
тшшшшшшш
Ти чуєш?
Зараз вони грають тільки для тебе
Вони кличуть
Біжи скоріше
Біжи що є сил
Не обертайся – за спиною ти все вже бачив
Не зупиняйся
/...../
Вона чекає....

Юрій Іванов, листопад 2023

Який вірш ... ❤️

Вірш Сергія Осоки:

(Ірині Долженко)

То вечір опускався на міста.
І ти з квитками... непомітно якось...
...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –
я не збагнув, як саме. Темнота
всі достеменні випила ознаки,
всі здогади ковтнула – до ґнота.

А ти ходила довго і давно –
вологе пасмо, відсвіти на нігтях.
Я ще чекав. Але хотілось бігти,
бо роз'їдав твій профіль, як вапно,
мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –
він був із листопадом заодно.

Ти млоїлась, хоч і була тяжка,
як зимний дощ – у пересохлі надра,
він серця не сягав, та шкіру ятрив,
зітхав про щось, на віщось натякав...
І ти – з двома квитками до театру.
Мов скло – чоло, як музика – щока.

Чи, може, тінь, чи щось було в роду,
безвинно непокаране, достоту
тонкої линви мимовільний дотик
до горла. Кров на першому сліду.
Княгине з голубами коло рота,
о жінко, до якої я не йду...

Бо це занадто, Господи, це вже
всі тротуари мокрі переблисло,
мені на очі впало, як повісма,
на шкірі опинилося ножем.
Якщо не туга, і якщо не пісня,
чого ж вона мій видих стереже?..

Вже пів на восьму. Міниться табло.
Ти – парком і порожніми життями
перелітаєш, наче телеграма,
немов терпке задихане "алло",
в якому все, чого не буде з нами,
і все, чого вже з нами не було.

Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.
Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.
Скажи мені, чи ти була щаслива,
о жінко, на яку я вже не жду? –
скажи і стій на тлі оцих будівель –
з шарфом на шиї, з відьмами в роду.

А ніби ж зовсім дівчинка... хоча
як зимний дощ, холодна в неї тяма,
літає над горішніми життями,
чекає див, боїться докучань...
сновида з учорашніми квитками...
примара із русалками в очах.

Сергій Осока ©

Налий мені К'янті по вінця жовтневого неба,
Крізь келиха призму бурштинові сльози – ігристі
З гілками тремтять, як дитячі повітряні змії,
У плесі багряному осінь неначебто щезла.

Занурюю глибше – в рубінові відблиски хвилі,
Свідомість тягучим танíном обкутує міцно.
Не дощ – краплі Бога пронизують вимиті вікна,
Ми довго з тобою за ними любов'ю хворіли.

Фруктовими нотами слив і тендітних фіалок,
Пропахло повітря гріхом – вже оманливо п'яний,
Пекучий ковток за ковтком прорізає катана,
Своє досконале останнє дописую тáнка.

В безумстві малюю картини – я твій Модільяні,
Процес незворотний, що змінює резус і фактор,
Розкрию надламану душу до атомних ядер,
До ранку, всю ніч наливай полум'яного К'янті.

12.10.2023, Юрій Іванов

Вірш: Defeat, my Defeat by Kahlil Gibran

Поразко, моя Поразко, моя самотносте і моя відчуженосте,
Ти мені дорожча за тисячу тріумфів,
І солодша для мого серця, ніж вся світова слава.
 
Поразко, моя Поразко, моє самопізнання і мій виклику, 
Завдяки тобі я знаю, що я ще молодий і прудкий,
І я не потрапив в пастку зів'ялих лаврів.
І в тобі я знайшов самотність
І радість від того, що мене цураються і зневажають.

Поразко, моя Поразко, мій блискучий мечу і щите, 
У твоїх очах я прочитав,
Що бути на троні - значить бути поневоленим,
І бути зрозумілим - значить бути приниженим,
І бути сприйнятим - значить досягти своєї наповненості,
І, як стиглий плід, впасти і бути спожитим.

Поразко, моя Поразко, моя смілива супутнице,
Ти почуєш мої пісні, мої крики і моє мовчання,
І ніхто, крім тебе, не скаже мені про змахи крил,
І про хвилювання морів,
і про гори, що спалахують уночі,
І тільки ти дістанешся вершини моєї крутої і скелястої душі.

Поразко, моя Поразко, моя безсмертна відваго,
Ми з тобою будемо сміятися в бурю,
І разом ритимемо могили всім, хто в нас помер,
І ми будемо стояти під сонцем сильні духом,
І ми будемо небезпечними.

/переклад: Оксана Мовчан🙏/