"залишок дня" кадзуо ішігуро читається швидко, а обдумується довго.
спроби переповісти, чим книжка запам'яталася, так, аби зацікавити інших, закінчуються або абсолютним непорозумінням з боку слухачів - дворецький згадує минуле під час автомобільної подорожі довжиною в 240 сторінок? нє - чи розуміючим киванням голови у сенсі так, це має бути цікаво.
дворецький стівенс відправляється у автомобільну подорож через британію з офіційною причиною "подивитися країну, якій так довго прислужую", та неофіційною - зустрітися з колишньою економкою й запросити її на роботу. в дорозі він раз у раз заглиблюється в спогади, намагаючись відрефлексувати своє минуле, стосунки з економкою, статус колишнього хазяїна дому та приіорітети. враховуючи, що герой постійно говорить про те, що він не має думати, а має служити, подумати йому є про що.
в тій самій "англії, англії" барнса герої шуткували, що холодність і закритість англійців - їхня характерна риса і її слід не допустити до нової англії. у ішігуро вона доведена до абсолюту у особі стівенса - нічого не проривається крізь його сюртук та маску. бо особа дворецького не важлива й щастя його в створенні умов для щастя іншого. усе його життя про лояльність роботодавцю. тому поїздка за колишньою економкою - найбільший прояв любові, що він може собі дозволити в контексті своєї особистості.
алтар самопожертви передається від батька до сина і слугує плацдармом для їхнього френеміс. система цінностей ламається непомітно навіть для самого стівенса, коли сльози обличчам течуть, але гідність говорить до гостей, що все в порядку. не тому, що в роботу можна втекти, а тому що так того б хотів батько.
і лише ввечері, найкращої пори дня та життя, коли запалюється світло й усі на набережній аплодують йому, ввечері свого життя герой розуміє, яких припустився помилок, не живучи. його мілорд зрозумів, що помилявся, а він осягнув це лише зараз з відстані років і кілометрів. але й це не з ніг зшибаючий інсайт.
і все це в стилістиці ішігуро, де нічого не вартує знаку оклику, а людська холодність та спокій можуть тягатися з арктичними. так, саме за цей роман автор здобув букера.
на противагу фільм "наприкінці дня" з ентоні гопкінсом, еммою томпсон та вісімкою номінацій на оскар більш людяний і чуттєвий. у темних лаштунках епохи й мрячних пейзажах англії видно маску, що її вдягнув стівенсон, видно палку натуру економки сари, видно наївність лорда дарлінгтона. навіть з одним з персонажів створений додатковий сенс, якого не було в оригіналі - нотка американської спокути та ностальгічного порозуміння у британо-американській мелодрамі.
раджу читати всім, за виключенням:
- осіб, які віддають перевагу драмам національних телеканалів;
- осіб-я_обожнюю_емоційні_гойдалки;
- осіб, які шукають розради та ескапізму.
спроби переповісти, чим книжка запам'яталася, так, аби зацікавити інших, закінчуються або абсолютним непорозумінням з боку слухачів - дворецький згадує минуле під час автомобільної подорожі довжиною в 240 сторінок? нє - чи розуміючим киванням голови у сенсі так, це має бути цікаво.
дворецький стівенс відправляється у автомобільну подорож через британію з офіційною причиною "подивитися країну, якій так довго прислужую", та неофіційною - зустрітися з колишньою економкою й запросити її на роботу. в дорозі він раз у раз заглиблюється в спогади, намагаючись відрефлексувати своє минуле, стосунки з економкою, статус колишнього хазяїна дому та приіорітети. враховуючи, що герой постійно говорить про те, що він не має думати, а має служити, подумати йому є про що.
в тій самій "англії, англії" барнса герої шуткували, що холодність і закритість англійців - їхня характерна риса і її слід не допустити до нової англії. у ішігуро вона доведена до абсолюту у особі стівенса - нічого не проривається крізь його сюртук та маску. бо особа дворецького не важлива й щастя його в створенні умов для щастя іншого. усе його життя про лояльність роботодавцю. тому поїздка за колишньою економкою - найбільший прояв любові, що він може собі дозволити в контексті своєї особистості.
алтар самопожертви передається від батька до сина і слугує плацдармом для їхнього френеміс. система цінностей ламається непомітно навіть для самого стівенса, коли сльози обличчам течуть, але гідність говорить до гостей, що все в порядку. не тому, що в роботу можна втекти, а тому що так того б хотів батько.
і лише ввечері, найкращої пори дня та життя, коли запалюється світло й усі на набережній аплодують йому, ввечері свого життя герой розуміє, яких припустився помилок, не живучи. його мілорд зрозумів, що помилявся, а він осягнув це лише зараз з відстані років і кілометрів. але й це не з ніг зшибаючий інсайт.
і все це в стилістиці ішігуро, де нічого не вартує знаку оклику, а людська холодність та спокій можуть тягатися з арктичними. так, саме за цей роман автор здобув букера.
на противагу фільм "наприкінці дня" з ентоні гопкінсом, еммою томпсон та вісімкою номінацій на оскар більш людяний і чуттєвий. у темних лаштунках епохи й мрячних пейзажах англії видно маску, що її вдягнув стівенсон, видно палку натуру економки сари, видно наївність лорда дарлінгтона. навіть з одним з персонажів створений додатковий сенс, якого не було в оригіналі - нотка американської спокути та ностальгічного порозуміння у британо-американській мелодрамі.
раджу читати всім, за виключенням:
- осіб, які віддають перевагу драмам національних телеканалів;
- осіб-я_обожнюю_емоційні_гойдалки;
- осіб, які шукають розради та ескапізму.