Late Night Flow

Окей, давайте все ж поговоримо про сучасну ситуацію з темношкірими кастингами в кіно, бо у мене вже третій день очі витікають через суперечки щодо касту Русалоньки. Отже:

1. *корпорація* лицемірна, тому що заміняє білих героїв не білими, а не навпаки.

Нагадую всі прихильникам цьго аргументу про «Привида в броні», де Скарлет Йоханссон зіграла зовсім не білу оригінально героїню. І раджу звернути увагу на Голівуд 50-60-х, де Марлон Брандо грав мексиканців, Мікі Руні — японців, а Лоуренс Олів'є — мавра Отелло. Якщо мало сучасних прикладів, то ось ще: Джейк Джиленгол зіграв принца Персії, Крістіан Бейл Мойсея, а Анджоліна Джолі в картині A Mighty Heart дісталася роль реальної журналістки Маріан Перл, яка була афро-кубинкою.

2. Автор задумував персонажа як білошкірого, а ви його інвертуєте!

В радянському фільмі «Отелло» мавра грає Сергій Бондарчук. Нічого, ніхто ж не переживав за почуття Шекспіра. Ніхто не переживав за почуття Андерсена, коли Дісней прибрав фінальну смерть Русалоньки і голомозих сестер. Ніхто не переживав за почуття народу, коли Андерсен зробив з мрій моряків (а ми не знаєм які смаки були у цих моряків) дивну казку. І усі чомусь забувають, що в часи Андерсена уява про жіночу красу була дещо інакша, ніж у 1989 році. Особливо у самого Ганса-Християна, враховуючи його гомосексуальність.

Тобто всіх хвилює лише расове питання, правильно? І, як ми бачимо з першого пункту, тільки коли воно стосується зменшення кількості білого касту.

3. Чому не можна залишити все як було?

Європейці успішно справилися зі світовим завоюванням, насадивши власну культуру навіть тим, кому це було не надто потрібно. Голівуд теж робили євреї, то ж у результаті в світі, де білошкіре населення є зовсім не 90% більшістю, більшість персонажів є якраз білими. Це впливає і на соціально-політичну ситуацію — у не білих дітей просто не було до певного моменту культурних прикладів, з якими можна було себе порівнювати. Тобто темношкірі дівчатка до 2007 року вважали, що вони не можуть бути «правильними» принцесами, допоки не отримали Тіану. Схожа ситуація і з жіночими персонажами, але ми зараз не про них.

Якщо ви раптом подумали «отож, тепер у білих дівчаток не буде прикладів “правильних” героїнь», то ви ідіот. Класична анімація нікуди не поділась, як і сотні фільмів, які досі виходять з білими героїнями. Deal with it. Нинішня культура говорить не лише з однією расою — дуже дивноне диверсифікувати персонажів у сучасному світі.

4. Ну то давайте вже і Шевченка в байопіку зробимо темношкірим!

Зміна раси героя можлива майже завжди, але не завжди. Якщо колір шкіри не впливає на його історію, то можна і Герміону зробити темношкірою — це ніяк не змінює сюжет (хіба Драко стає ще й расистом). З Роландом Діскейном те саме — що темношкірий Стрілець, що білошкірий — це ніяк не змінює події «Темної вежі».

Часом «інверсія» персонажа навіть допомагає підкреслити деякі соціальні проблеми. Не можна інвертувати героя тільки коли це безпосередньо впливає на сюжет. Наприклад, ви можете зробити Покахонтас білою, але це повністю змінить ідею конфлікту культур. Ви можете зробити Тіану білою, але це одразу прибере усі соціальні тригери її тяжкої роботи і неможливості купити ресторан. Ви не можете зробити Лінкольна темношкірим, тому що тоді тоді це була б абсолюно нерелевантна з політичної точки зору історія.

Згадайте історію з «Чорнобилем» і жартами про темношкірих ліквідаторів. І нічого, знайшовся темношкірий ліквідатор, світ не вибухнув.

5. Як собі хочете, але я просто не можу асоціювати себе з таким героєм.

Well, якщо ви так думаєте, то ви расист. Тому що якщо вам складно асоціювати себе з людиною, яка від вас відрізняється лише кольором шкіри, то значить ви вважаєте себе інакшим. І так, це якраз расизм.

Ви вже встигли зацінити прекрасну ініціативу «Голосу» з прес-релізами без голосних літер? Вони це подають як привернення уваги до того факту, що у нас олігархи володіють більшістю великих медіа.

Ага, партія «Голос» навіть в програмі пише:

«Ми запровадимо нові вимоги до редакційної незалежності медіа та забезпечимо ефективне державне регулювання великих ЗМІ. Керівництво державного регулятора буде призначене за новими правилами із залученням міжнародних експертів до їх відбору».

Іншими словами, ми вгасимо вам цензуру, але під ліберальним лозунгом. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕЛИКИХ ЗМІ. Прогресивна ліберальна партія відкрито пропонує ввести бюрократичний контроль приватних (!) медіа. Навряд чи мова йде лише про UA:Перший.

Так от, чудовий момент нагадати (не лише партії «Голос», а й багатьом іншим), що в Україні є власний медіаринок, який розвивається на класичних ринкових засадах — створюючи продукт, який задовольняє читача/слухача/глядача.

Партія «Голос», як і міжнародні організації, що знижують рейтинг свободи слова України через те що «великі медіа знаходяться під олігархічним впливом», забувають про те, що ці великі медіа є приватними компаніями, створювалися як приватні компанії і функціонують як приватні компанії. Більше того, ні для кого не секрет, хто є власником цих приватних компаній.

Так, усі ці медіа виконують певні завдання. Власне, як і усі медіа світу. А якщо ви думаєте, що соц-політичні медіа світу є святими і об'єктивними, то у мене для вас дуже погані новини. То як будемо регулювати ЗМІ (та ще й за допомогою регулятора)? Визначати ступінь правдивості? Ура, давно чекав, коли хтось ризикне визначити поняття «правди» на законодавчому рівні. А потім одразу винайде вічний двигун.

Боротися з раком у ЗМІ треба через освіту, а не через ручне управління медіа на рівні «ми краще знаємо». І так, уявіть собі, це набагато складніше, ніж пст бз глснх.

Я страшенно люблю Pixar. Настільки, що цілком можу читати лекції про компанію, її креативний стиль, розробки, фільми та досягнення.

Вперше написати статтю про корпорацію моєї мрії я вирішив ще в 2017 році, до виходу третіх «Тачок». Щоправда заблукав у тоннах інформації і відклав матеріал до «Коко». Далі була класична для мене ситуація — кількість знань почала тиснути на літературний стиль, а стаття роздувалася до неадекватних розмірів. Ускладнювалось все тим фактом, що я продовжував досліджувати історю і бізнес Pixar.

В 2019 році я все ж вирішив добити свій магнум опус і розділив його на три частини. Перша була про Лассетера (http://bit.ly/2Hbt7iK), друга — про стосунки Pixar і Disney, а третя, що лише пишеться, буде про Еда Кетмула та створення Pixar.

Просто я дуже люблю Pixar.

http://bit.ly/2XcdZJr

Сьогодні дитячий журнал «Барвінок» оголосив про припинення роботи.

Я завжди використовував журнал у якості приклада для української дитячої періодики, але востаннє бачив його наживо десь у 2005 році. Спочатку мені це здавалося катастрофою — все ж на прилавках можна знайти хіба продакт-плейсменітівські брошурки про Барбі чи Свинку Пеппу. Якоїсь глибини чи цікавості там не проглядалося, а загальний стан галузі дуже контрастував з початком 2000-х, коли в середині місяця я отримував «Барвінок», «Пізнайко», «Соняшник» і «Клас». Останній був узагалі підлітковим скарбом, але дуже рідко траплявся у Києві.

Коротше кажучи, з дитячою україномовною періодикою у нас ситуація рівня «дніще», а тут ще й «Барвінок» закрився.

А потім я почитав лист від редакції, який виглядає ось так:

«Ваші стривожені дзвінки, E-mail з приводу майбутнього “Барвінку”, дуже бентежать нас. Нам самим невимовно сумно і важко, та пояснюємо все як є. Діти масово занурюються у віртуальний світ, це не найкращий час для журналу з його апелюванням до смислів, реальності… Наш кораблик уже пришвартовується, ми сходимо на берег, де нас чекають рукописи ще не закінчених книг, підручників, волонтерська робота. Тож іще зустрінемося. Тому не прощаємося, а кажемо: “До побачення”!

Далі я дізнався, що головний редактор не змінювався з 1989 року і згадав, що журнал був доступний хіба по підписці, про яку можна було дізнатися хіба полиставши поштовий довідник у відділенні Укрпошти (я на нього наткнувся на початку травня і «Барвінку» у цій могили періодики так і не знайшов).

От серйозно, як ці чуваки виживали за такої маркетингової стратегії? Який середній вік у редакції, що вони пишуть про «занурення у віртуальний світ»? Сумніваюсь, що люди, молодші за 20 років, колись чули про «Барвінок».

Українська періодика (як і загальносвітова) дійсно у кризі, але люди у кризі зазвичай намагаються якимось чином її подолати, а не йти на дно, буркочучи про «нєблагадарну маладьож у віртуальному світі».

Мене дуже засмучує, що «Барвінок» закрився на 89-му році існування. Але останнє десятиріччя показує, що він і не намагався вижити.

І відновлення Портнова в КНУ, і ситуація з Ройтбурдом в Одесі зайвий раз нагадують про те, що ми у фейсбуці скільки завгодно можемо розповідати про зміни останніх п’яти років, але мракобісся на місцях нікуди не поділося і нікуди не збирається.

То ж як би далеко Коломойський і Портнов не були б від України, треба думати що робити з людьми, яких їхня діяльність влаштовувала чи навіть викликала захоплення.

Щоправда зараз треба розбиратися ще й з тим фактом, що топ-мракобісся полізло назад в країну. Якщо шукати позитив: будуть маркерами.

Не знаю, чи це питання спеки (вона нарешті нас з Сашею наздогнала у Відні), але побачивши коментарі під постом МЗС про те, що в США виправили правопис Kiev на Kyiv, захотілось забитися в куточок і плакати.

Не те, щоб мене завжди ламали коментарі в соцмережах (я не дуже люблю їх читати), але цього разу щось особливо складно. Оце будуєш собі уявний замок «люди не тупі», а його особливо агресивно знищують.

Тут навіть додати нічого, аргументація у таких людей нуль, просто бажання... бути мудаком? Інших варіантів щось не бачу.

Вчергове зрозумів, що ніяк не можу змусити себе записувати думки, навіть якщо вони вже сформувалися в голові. Але тут така справа...

Як виявилося, новий голова Національного інвестиційного фонду казав, що йому потрібно один мільйон доларів і «корочка уполномоченного», щоб привести в Україну 10 мільйонів інвестицій. Ще десь в 2015-му схожу думку озвучував Віталій Сич — говорив про те, що якщо створити державний орган «кришування» іноземних інвесторів, то вони до нас натовпом побіжать.

Я не знаю, як правильно рахувати інвестиції і щось мені підказує, що навіть один магазин IKEA в Києві вимагає як мінімум наведеної вище суми інвестицій. Але я зараз не про це.

Паралельно головний редактор mind.ua Євген Шпитько стверджує, що гарантування владою права власності і «рішання» з документацією можуть привести в Україну і 20 мільйонів. Без стартового мільйона.

Тож у мене питання. Невже закордонний бізнес настільки наївний, щоб сліпо інвестувати в країну, де суди підлаштовуються під нову владу, а кожні нові вибори несуть якусь дічь з фінансовою і правовою системами? Як на мене у нас інвест-клімат поки дуже хиткий — через 5 років усі твої довгострокові плани «магазинів, заводів, пароплавів» можуть піти прахом, бо так новий барін вирішив. Та й активне використання тітушок з ідейними активістами показує, що навіть з підтримкою влади усі бізнес-плани приречені на завал. І це я ще не згадував про маски-шоу від СБУ чи перевірки від пожежників і теде.

А якщо бізнес таки наївний, то про яку побудову правової держави можна говорити, якщо топ-менеджмент країни відкрито говорить про те, що треба не законодавство адаптовувати до нових правил ринку, а просто «рішати».

Мда.

Дожились до того, що ПриватБанк тепер виплачує дивіденти державі. У розмірі 11,5 мільярдів гривень. Десь хапається за серце один фанат дефолтів.

Хоч якісь хороші новини у цьому царстві мороку.

До написаного вище.

Перестаньте об’єднувати людей у «сторонників ПП», які бризкають жовчу на «Голос», бо відєтє лі, вони на одному електоральному полі.

Просто змиріться, що навіть найекспертніший список буде включати людей, що не подобаються всім. Мені он Святослав Іванович останні 14 років не подобається і з його нинішньою риторикою і поведінкою він цілком нагадує чувака, що так впевнений у своїй правоті, що може й партію з середини розвалити. Так сказать, частково по стопах Ющенка піти.

Але я так думаю не через те, що «Голос» — то не «Демсокира». А тому що Вакарчук пафосний самозакоханий кєнт і поки не міняється.

Ой, дивіться, та це ж партсписки!

Дуже сподіваюся, що дискусія про особистостей затримається на довше і не перейде у звичне русло «за партію в цілому». Якщо у цивілізованому світі прийнято відштовхуватися від ідеології при голосуванні, то у нас завжди відштовхувались від окремої персони, яка уособлювала партію. Дебільний і неадекватний підхід, яким керувалося дуже багато народу включно зі мною («Свобода», «Свобода», чорти б її вхопили!).

Варто пам’ятати, що голос за партію проводить у ВР не стадо під керівництвом пастуха, а незалежних людей із власними інтересами. (все вищенаписане вважати недійсним у разі прийняття імперативного мандата. Тоді всі голосуватимуть як «партія» скаже)

Тому при виборі партії керуватися варто у першу чергу кількістю людей у списках, яких ви хочете бачити в парламенті. І не забувати, що критика окремих кандидатів — це не критика партії. І навпаки.

І трішки більше про «Голос».

Оскільки «Демократична сокира» не йде на вибори списком, то голос мій, вірогідніше за все, відійде саме Святославу Івановичу і компанії.

З позитивних моментів — я бачу в списках дуже багато цікавих та крутих людей, які знають і вміють як робити свою справу. Окремо радий присутністю в списках Притули. Оскільки Зеленський набагато менше звертає увагу на фейсбук і не надто приділяє увагу бурям в соцмережі, нам потрібні люди у ВР, які б послідовно ретранслювали проукраїнську позицію. Сергій, який з початку війни волонтерить, якраз хороший варіант.

Що стосується негативу — робота у ВР доволі специфічна і до неї потрібно бути готовим. Для того, щоб змінити систему, сидячи в парламенті, потрібно вміти йти на компроміси, вперто продавлювати ідеї і не впадати у відчай. А до цього попередній успішний соціальний чи комерційний досвід не готує. У нас вже був досвід «Самопомочі», де навіть нові обличчя встигли швидко зашкваритися через відсутність досвіду.

Сподіваюсь, ці хлопці і дівчата усвідомлюють куди йдуть.

З українського.

Святослав Іванович, ми всі знаємо, що ви суперахуєнний і «сам Вакарчук», але з таким підходом нормальну партію не побудуєте.

Незашкварені люди — це звичайно дуже добре, але не дуже ефективно. Хочеться все ж ефективності, а не «я іду в це болото у білому пальто і ви дурні, якщо думаєте, що я його замащу».

У фейсбуці багато хто зі знайомих вражається підтримкою, яку в Росії отримав журналіст Голунов.

Але... російські медіа, які зараз шоковано роздувають бурю — де ви були останні сім років. Не бачили що відбувається? Чи думали, що показова «нейтральність» і спроба працювати закриваючи очі на откровенне охуївання влади ніяк вам не оминеться?

От вам показовий твіт від опального і опозиційного Дані Поперечного (який мені часом навіть імпонує). Тобто коли справи відкриваються проти невинних людей, за яких вступилися НЕ АБСОЛЮТНО ВСІ і вони НЕ ТАК ЯВНО сфабриковані, то все ок?

Що ж, удачі вам з таким підходом.