— Давай знову сядемо вдвох
Та забудем, що за небом є щось більше ніж ми
Давай знову сядемо вдвох
І я так хочу показати тобі свої світи
Високе блакитне небо, ласкаве і, на жаль, недосяжне. Кажуть, що коли на ньому така кількість хмар, вони схожі на чарівні алмази. Їх не торкнутись, але можна лише спостерігати та насолоджуватись краєвидами.
А ось поле в обіймах пшеничного колосся, яке повільно колихається диханням теплого вітра. Можливо, воно трохи грається з ним. Це золоте колосся нагадує Мінхо м‘яке волосся Чана, котрого він полюбляє торкатись, пальцями плутаючись у колосках пшениці.
В їхніх очах спокій, хоча сердце тремтить від кожного дотику, як в перший раз. Вони вивчали один одного поглядами, а пальці сплітають та дбайливо торкаються.
Вони також вивчають і своє кохання, що стало для них першим. Кохання, яке стало сполученням тіл і душ, відкриваючи нові спогади та відчуття. Таке тендітне почуття, для кожного різне, а для Мінхо з Чаном неймовірне особливе.
Чан поступово наближається до обличчя навпроти, повільно, щоб не злякати, і в момент коли між ними знову залишається пару міліметрів і вже не випадково, Мінхо заплющує очі. Свіжий, чистий аромат з відтінками жасмину та дерева чужого одеколону трохи одурманив, а відчувши м'які губи на своїх, Мінхо сильніше стискає чужу долоню. По тілу пробігло тремтіння, а Чан, немов відчувши це, притягує Мінхо до себе, і обіймає.
Вітер спостерігав за ними, закрадаючись під білосніжні сорочки. Вони притуляються ще ближче один до іншого, лоскочучи носи, та тихесенько сміються.
— Мені завжди буде мало тебе, мій рідний, — шепоче Чан, поглянувши в карі очі. — Будеш зі мною назавжди?
— Звісно. Ти знаєш, як сильно я кохаю тебе, Чан, і це буде помилкою відмовити тобі.
Пшеничне поле слухало їхні зізнання у коханні, ховаючи слова між колоссям, а цей неспокійний грайливий вітер протискується між ними, бажаючи підслухати і рознести усюди.
