Самі перші дні командир взводу не знав шо зі мною робити, по ВОСу я мав би "сісти" на машину, але вся "штатка" по ним була забита. Взагалі в механізований взвод входить 3 бмп чи машин на її базі - 3 машини було і в нашій посадці, правда одна була тою самою попуткою на якій ми їхали 24 числа і належала до мого колишнього підрозділу, одна штатна, ще одна була з нашого батальйону, але з іншого взводу з прикомандированим механіком-водієм (бо ще одна штатна, на жаль, по розповідям була знищена чи пошкоджена на заводі в котрий поїхала на модернізацію - в найперші години вторгнення).
Та ж беха на котру я все ж таки сів, ще допилювалась на рембаті, котрий працював за 2 села від наших позицій. Коли вона врешті-решт приїхала, взводнік таки вирішив "посадити" на неї мене, за протекцію мого колишнього ГСВ (саме того що і "підвіз" нас в перший день війни на позицію), та колишній навідник цієї машини, що на той час уже був КБМ на прикомандированій і особливо пересідать назад не хотів. Також слово було замовлено моїм новоспеченим механіком, з яким ми були давно знайомі і дружили, прослуживши декілька років в одному підрозділі раніше - де встигли достатньо повоювати разом, (правда в піхотному строю), саме його беха перед цим і загубилась в тумані війни на розбомбленому заводі. Позитивну роль ще зіграло, що малий, котрий був приписаний до машини, працював з неї лише в учебці і до фаху особливою любов'ю не страждав (практика - коли люди стоять на одних посадах, а служать на інших цілком буденна армійська дійсність). Відтак, діло було вирішене і ми в вдвох на своїй конячці, поїхали на виділену позицію виконувати поставленні задачі, заразом роззосереджуючи техніку (оскільки 4 бехи в ряд на віддалі 70-100 метрів одна від одної, хоч і в капонірах, представляли собою досить ласу ціль).
Позиція (котра знаходилась в посадці перпендикулярно по відношенню до попередньої, десь трохи більше ніж за кілометр через поле озимини) представляла з себе все то й же капонір, з ямою під БК і ще одною під продукти, що заразом виконувало функцію укриття. Основною задачею стояло прикриття взводу, та як чергова машина на виїзд.
Через деякий час після нашого перебазування, з служби РАО приїхав взводний шишарік і привіз бк, котрого було, як то кажуть: "хоч сракою жуй", що не могло не розчулить мою тонку натуру, ранену досвідом війни в ООС. Бувало, щоб випустить 2-3 снаряди інколи треба було пройти 7 кіл пекла з різних погоджень ледве не на рівні комбрига, а робота "під шумок" могла цілком вилитись в догану та іншу мозгойобку, не кажучи вже за те якого детективу коштувало інколи розмутить "лівака", для чого тре' було мать зв'язки в усіх батальйонах бригади, а інколи і знайомство не тільки у своїй. В моєму доробку навіть була пригода, як його обміном розмучували в правосєків (звідки в них були снаряди до бмп, історія умалчує). Тож ось тобі, щось з півтора десятка ящиків "кабанчиків" і проступивші радісні ледве не сльози з моїх очей:)
В подальшому ж чекало очікування, бо перших кацапедр ми поїхали кошмарить днів через 10, якщо не через 2 тижні. На нашій другорядній ділянці ще не було активних бойових дій, москалики тільки-тільки підтягували свої кілометрові "кишки" для ударного угруповування, котрі як на сафарі шарпались військовими та небайдужими громадянами з усіх сторін, на всій своїй багатокілометровій протяжності. В цей же час розгортаючись шаленими темпами, точився зубодробильний піздорєз північно-західніше Києва.
Єдиним винятком був розстріл машини корегувальників чи рекогносцирувальників, моїми колишніми співслуживцями з бмп - цивільна машина, вкрадена в сусідній області просто в наглу під'їхала з посадку, що плавно виходила з села (обрамлючи невелику грунтовку) за котрим ми стояли і 2 недоброзичливці дуже нагло метрів за 600 від нас почали зйомку позицій, за що отримали кілька черг з 30-міліметрового аргументу, а вдогонку ще й маслят з ПКТ. Одного вочевидь змогли забаранить, судячи з шматків рваного м'яса котре лежало довкола.
Та ж беха на котру я все ж таки сів, ще допилювалась на рембаті, котрий працював за 2 села від наших позицій. Коли вона врешті-решт приїхала, взводнік таки вирішив "посадити" на неї мене, за протекцію мого колишнього ГСВ (саме того що і "підвіз" нас в перший день війни на позицію), та колишній навідник цієї машини, що на той час уже був КБМ на прикомандированій і особливо пересідать назад не хотів. Також слово було замовлено моїм новоспеченим механіком, з яким ми були давно знайомі і дружили, прослуживши декілька років в одному підрозділі раніше - де встигли достатньо повоювати разом, (правда в піхотному строю), саме його беха перед цим і загубилась в тумані війни на розбомбленому заводі. Позитивну роль ще зіграло, що малий, котрий був приписаний до машини, працював з неї лише в учебці і до фаху особливою любов'ю не страждав (практика - коли люди стоять на одних посадах, а служать на інших цілком буденна армійська дійсність). Відтак, діло було вирішене і ми в вдвох на своїй конячці, поїхали на виділену позицію виконувати поставленні задачі, заразом роззосереджуючи техніку (оскільки 4 бехи в ряд на віддалі 70-100 метрів одна від одної, хоч і в капонірах, представляли собою досить ласу ціль).
Позиція (котра знаходилась в посадці перпендикулярно по відношенню до попередньої, десь трохи більше ніж за кілометр через поле озимини) представляла з себе все то й же капонір, з ямою під БК і ще одною під продукти, що заразом виконувало функцію укриття. Основною задачею стояло прикриття взводу, та як чергова машина на виїзд.
Через деякий час після нашого перебазування, з служби РАО приїхав взводний шишарік і привіз бк, котрого було, як то кажуть: "хоч сракою жуй", що не могло не розчулить мою тонку натуру, ранену досвідом війни в ООС. Бувало, щоб випустить 2-3 снаряди інколи треба було пройти 7 кіл пекла з різних погоджень ледве не на рівні комбрига, а робота "під шумок" могла цілком вилитись в догану та іншу мозгойобку, не кажучи вже за те якого детективу коштувало інколи розмутить "лівака", для чого тре' було мать зв'язки в усіх батальйонах бригади, а інколи і знайомство не тільки у своїй. В моєму доробку навіть була пригода, як його обміном розмучували в правосєків (звідки в них були снаряди до бмп, історія умалчує). Тож ось тобі, щось з півтора десятка ящиків "кабанчиків" і проступивші радісні ледве не сльози з моїх очей:)
В подальшому ж чекало очікування, бо перших кацапедр ми поїхали кошмарить днів через 10, якщо не через 2 тижні. На нашій другорядній ділянці ще не було активних бойових дій, москалики тільки-тільки підтягували свої кілометрові "кишки" для ударного угруповування, котрі як на сафарі шарпались військовими та небайдужими громадянами з усіх сторін, на всій своїй багатокілометровій протяжності. В цей же час розгортаючись шаленими темпами, точився зубодробильний піздорєз північно-західніше Києва.
Єдиним винятком був розстріл машини корегувальників чи рекогносцирувальників, моїми колишніми співслуживцями з бмп - цивільна машина, вкрадена в сусідній області просто в наглу під'їхала з посадку, що плавно виходила з села (обрамлючи невелику грунтовку) за котрим ми стояли і 2 недоброзичливці дуже нагло метрів за 600 від нас почали зйомку позицій, за що отримали кілька черг з 30-міліметрового аргументу, а вдогонку ще й маслят з ПКТ. Одного вочевидь змогли забаранить, судячи з шматків рваного м'яса котре лежало довкола.