Станом на зараз ми маємо перемішані в довільному порядку небоєздатні частини і з'єднання, підрозділи мінімальної комплектації, які утримують або мінімальну смугу в 1-3 кілометри на бригаду, або мають купу приданих, яких вони бездарно убивають.
Будьмо відверті доля приданих в нашому збройному ополченні відверто незавидна. Хоча для отушок всі придані)
Так-от, через скрутну ситуацію гвалт того, що треба або не треба було б зробити несеться інтернетом в період, коли противник максимально наростив інтенсивність атак, очікуючи нашого військового колапсу і подальшої можливості вийти на оперативний простір. В таких умовах не так багато можна реформувати безпосередньо на лінії фронту та в системі управління за умови, що ми прагнемо ще якось утримувати існуючі лінії і рубежі.
Що потребувало б змін і реально можна було б змінити це:
-підходи до навчання і підготовки особового складу. Навчальні центри генерують непідготовлений особовий склад і бригади на ділі готували б його краще, якби мали таку можливість (навчальні підрозділи в своєму штаті). Збільшення терміну бзвп тільки продовжить тривалість копання бліндажів на полігоні;
-перозподіл о/с з тилових частин та частин, що демонструють низьку боєздатність. На жаль, міра необхідна. У нас не вдосталь людського ресурсу і не оптимальні роздутні 22 роком штати;
-децентралізація управління в ланці бригада-батальйон, дозвіл на планування і реалізацію відступу за потреби. Попри загальний тренд на втрату Донецької області, нікуди не ділись заборони здійснення маневру, тривають утримання невигідних та непідготовлених позицій, штампуються розпорядження на відновлення втрачених позицій і іноді, що сумно, втілюються в життя з відповідним результатом. Мова в першу чергу про доктрину: ні шагу назад, бо начальнику треба доповідати, що ситуація напружена але контрольована. Це породило культуру брехні, вгробило не одне життя військовослужбовця, перетворило аналіз проведених дій в пошук винного, повністю відірвало планування бою від урахування умов місцевості, якості іфс та принципів ешелонованості, привело нас в той самий форвард дефенс, про який я писав вище. В кожній отушці та напевно й в кожній бригаді є позиції, які числяться нашими, а на ділі такими не є. А саме головне: ми ніколи не відходимо на реально підготовлені рубежі, оборону розбудовує та піхота, що відкотилася без наказу.
Інші речі, які часто озвучують публічні спікери, особливо не військові, є досить складними в реалізації і можливі за умови стабілізації ситуації. Коли в бригаді міняють комбрига, бригаду трясе землетрус. Перебудова ж системи управління, зняття купи великих керівників, навіть спроба розібратись в тому вінегреті, що утворився, принесе тільки більше проблем і буде порівнянна скоріш з ядерним вибухом ніж землетрусом.
Будьмо відверті доля приданих в нашому збройному ополченні відверто незавидна. Хоча для отушок всі придані)
Так-от, через скрутну ситуацію гвалт того, що треба або не треба було б зробити несеться інтернетом в період, коли противник максимально наростив інтенсивність атак, очікуючи нашого військового колапсу і подальшої можливості вийти на оперативний простір. В таких умовах не так багато можна реформувати безпосередньо на лінії фронту та в системі управління за умови, що ми прагнемо ще якось утримувати існуючі лінії і рубежі.
Що потребувало б змін і реально можна було б змінити це:
-підходи до навчання і підготовки особового складу. Навчальні центри генерують непідготовлений особовий склад і бригади на ділі готували б його краще, якби мали таку можливість (навчальні підрозділи в своєму штаті). Збільшення терміну бзвп тільки продовжить тривалість копання бліндажів на полігоні;
-перозподіл о/с з тилових частин та частин, що демонструють низьку боєздатність. На жаль, міра необхідна. У нас не вдосталь людського ресурсу і не оптимальні роздутні 22 роком штати;
-децентралізація управління в ланці бригада-батальйон, дозвіл на планування і реалізацію відступу за потреби. Попри загальний тренд на втрату Донецької області, нікуди не ділись заборони здійснення маневру, тривають утримання невигідних та непідготовлених позицій, штампуються розпорядження на відновлення втрачених позицій і іноді, що сумно, втілюються в життя з відповідним результатом. Мова в першу чергу про доктрину: ні шагу назад, бо начальнику треба доповідати, що ситуація напружена але контрольована. Це породило культуру брехні, вгробило не одне життя військовослужбовця, перетворило аналіз проведених дій в пошук винного, повністю відірвало планування бою від урахування умов місцевості, якості іфс та принципів ешелонованості, привело нас в той самий форвард дефенс, про який я писав вище. В кожній отушці та напевно й в кожній бригаді є позиції, які числяться нашими, а на ділі такими не є. А саме головне: ми ніколи не відходимо на реально підготовлені рубежі, оборону розбудовує та піхота, що відкотилася без наказу.
Інші речі, які часто озвучують публічні спікери, особливо не військові, є досить складними в реалізації і можливі за умови стабілізації ситуації. Коли в бригаді міняють комбрига, бригаду трясе землетрус. Перебудова ж системи управління, зняття купи великих керівників, навіть спроба розібратись в тому вінегреті, що утворився, принесе тільки більше проблем і буде порівнянна скоріш з ядерним вибухом ніж землетрусом.