Я все майже третій рік поспіль закохана у свою подругу дитинства. Це починалось поступово, спершу я в це не вірила, потім промайнула іскринка надії, але в кінці кінців все кардинально змінилось, і тепер мені навіть боляче про це думати, я просто втомилась. Я знаю, що це не взаємно. Її типаж це взагалі абсолютна протилежність моїй особистості — від чого мені ще гірше від власного існування.
Я людина дуже тактильна, вона про це знає, але при тому уникає тактильності зі мною, обґрунтовуючи це тим, що вона «не тактильна людина» і завжди нагадує мені про це, хоча з іншими нашими подругами і людьми вона вічно проявляє найвищий рівень тактильності. Звісно, я шаную її кордони і стараюсь завжди триматись як подалі від фізичного контакту з нею, навіть якщо я би дуже сильно хотіла, щоб все було навпаки.
Один раз, коли ми говорили з подругами про наші симпатії, вона різко звернулась до мене з серйозним обличчям:
«Якщо раптом ти закохана в мене — то мовчи.»
Я дуже сподіваюсь, що це був просто невдалий жарт, невдале припущення. Я не хочу, щоб вона дізналась про мої почуття, бо тоді скоріш за все зненавидить мене. Стараюсь приховувати це все як тільки можу. Я взагалі довгий час не хотіла, щоб хтось про це знав. Тільки два роки потому я змогла відкритися про це моїй інтернет подрузі, а недавно і моїй одногрупниці. Вони мене підтримують, за що я їм дуже вдячна. Більше не маю сил мовчати про це, хоча розумію, що в більших мірах — не дозволю більше нікому розказати, тому хотіла висказатися хоча би анонімно, а то серце вже болить стільки мовчати і тримати це в собі. Хтось каже відпустити, але я людина чутлива і емоційна, тому для мене це дуже важке завдання.
Я привʼязалась, що, на жаль, дуже жахливо для самої себе і мого тутешнього стану.

#тейк