Почай
є багато історій, що правдою і неправдою
стали дуже відомі у місті моїм. хоча
ось одна нерозказана. досі, буває, згадую
про мого однокласника з дивним ім’ям Почай.
це було у двохтисячних. вересень. одинадцятий.
і новенький – за звичаєм знічений, боязкий,
ніби дикий. ніхто не хотів із Почаєм знатися,
бо з таким диваком подружитися не з руки.
він носив потолочені кеди у дощ та віхолу
і потріпану парку з чужого, мовляв, плеча,
сновигав поторочею затемно попід вікнами
і під зорями в парках незнані пісні кричав.
що на мене найшло під кінець тої злої осені?
хто у спину сказав би: він інший, ніж удавав?
та штрихи підошов у замерзлих небесних просинях
я знайшла для забави й помножила їх на два.
і Почай, де ряди гаражів і кисільні сутінки
бережуть, як старі сторожі, від чужих очей,
кинув тихо “привіт”, поділився зі мною курткою
й самокруткою з палого листя й чогось іще.
із наступного дня ми сиділи удвох за партою
і блукали по місту без діла, окрім розмов.
він сміявся за звичкою хрипло і трохи зранено,
опустивши обличчя у човник вузьких долонь,
на мої запитання про рідних, дитинство, прагнення –
все, що сполоте й зрівняне вилами по воді,
адже він сирота із мурашника на окраїні
і не мав ані мрій, ані цілей, ані надій.
та в Почая був дар: більше чуяти – чути, бачити,
як скипає в вогні й у камінні жива душа.
я у нього навчалась і стала достатньо зрячою,
щоб мені гомоніли віки, і їх плин звучав
переливами світла. нечуване і незнаване
під землею розквітло й повзло, наче древній вуж,
під намистом озер Оболоні, під магістралями
до самого Подолу на скронях Дніпрових круч.
“є у кожного міста не тільки лице, а й виворіт, –
якось мовив Почай, – і без ліку дверей туди.
опинившись за власною волею в тому вимірі,
треба встигнути вчасно прокинутись, а вгодив
випадково – тоді, – він зітхнув, – поминай як звали”.
“значить, це – як померти?”, – питаю. – “не зовсім так.
це як вічно ходити між Верхнім і Нижнім Валом
без можливості вийти за край по своїх слідах.”
***
плинув час теплим вітром, відлига вмостилась кішкою
на колінах весни, і світанками кликав ліс
заблукати у хащі і вірити, наче пішки ми
із Почаєм дійдемо до райдуги й горілиць
будем довго лежати і бачити зоремарення,
недосяжні галактики, вивернуті світи…
це здавалося жартом – незчулася я, покарана,
тим, хто й клаптика правди про себе не розповів.
та несила укотре завалювати питаннями,
що вражають двогостро і яро, немов кинджал.
краще іспити… згаявши травень, останні склали ми,
і тоді сам Почай дещо визнати забажав.
перед випуском. вечір останній із неба скинутий
в переплетені пальці. в мовчання. в його слова:
“як гадаєш, ти зможеш сьогодні за щось загинути
чи за того, хто болісно довго тебе шукав?”
“скільки?” “ціле століття!” “навіщо таке приховуєш?
мабуть, ти характерник, який перейшов межу?...”
і Почай, ухопивши за лікоть і майже пошепки
запитав: “чи помреш ти для мене, якщо скажу?”
він стискав мою руку так міцно – я ледве вирвалась,
дременула сполоханим зойком уздовж полів
і здалась на поруки незламним іржавим милицям,
що тримали кістяк мого дому на цій землі.
і відтоді він зник, як над свічкою тануть привиди.
із Північного мосту опівночі впав навзнак –
так казали в новинах, та я не могла повірити.
радше духом поринув у світ, де завжди весна,
бо дійшов до глибин, що ніхто їх не смів торкнутися,
і порослі полином стежки замикають цикл.
не інакше сновидою вибрів на вічну вулицю,
про яку не повідає карта чи путівник.
я шукала те прокляте місце поміж світами і
наче втратила тяму, і хтось мене мовчки вів,
щоб нарешті зустрітися. виснажена блуканнями,
заслухалась піснями і гомоном в голові.
я ішла манівцями наосліп і вже не чаяла,
що розкриються плесом реальності береги,
