БЕЗІМЕННА

​​Visage - "Visage"
1980

#new_wave #synthpop #безіменна_класика #bezimenna

Хай там як, а 2020-ий — багатий на події, принаймні — музичні, а саме: річниці знакових альбомів. Наприклад, візьмімо низку альбомів 80-го року. Так-так, усім їм цьогоріч вже виповнилося або ще виповниться 40! А це такі знакові роботи як "Vienna", "Remain In Light", "Closer", "Jeopardy", "In The Flat Field", "Scary Monsters (And Super Creeps)", "Boys Don't Cry" та багато інших.
Зокрема, 10 листопада 2020 року, виповнилося і 40 років дебютному однойменному альбому британського нью-вейв гурту Visage. Чому про це варто згадати, подумаєте ви?
Насамперед тому, що Visage створили двійко однодумців, які зароджували клубне життя Лондона: Стів Стрейндж та Расті Іґан. Саме вони на зорі 80-х організовували глемдискотеки присвячені Девіду Боуї та Roxy Music в клубі "Billy's", що в лондонському кварталі Сохо. Саме Стрейндж та Іґан згодом започаткували й знаменитий клуб "The Blitz Club" (чиї відвідувачі називалися The Blitz Kidz), і цілу культурну течію «Нова романтика», зосередивши довкола себе всю тодішню андеґраундну богему. А під їхню "Fade To Grey" танцювали, мабуть, мало не всі модники-андрогіни Лондона початку 80-х.
Примітно, що до складу Visage входили клавішник Ultravox — Біллі Каррі та більшість учасників постпанк гурту Magazine, такі як гітарист Джон МакГеоч, клавішник Дейв Формула та басист Барі Адамсон. Тобто, Visage були собі своєрідним супергуртом навспак, адже всі його учасники згодом перейшли в інші легендарні колективи: Nick Cave & The Bad Seeds, Siouxsie and the Banshees, Ultravox та інші.
Слухаючи Visage, мимоволі думається, що це — одна з тих музик, яка створює ефект зсуву в часі, коли припускаєш, що вона звучала десь-колись у дитинстві, а насправді — ні, або звучала, але трохи в інший час або період. Однаково, слухаючи її, не покидає відчуття приналежності. Тож сьогодні разом із Visage — до світла дискотек, глемових уборів і помпезних зачісок! Як не як, а подорожей у часі завдяки музиці ніхто не забороняв.

​​Debbie Harry’s 8 favourite songs of all time

#bezimenna

Сьогодні слухаємо улюблені пісні Деббі Гаррі з Blondie!

У цій підбірці:

Gustav Mahler – ‘Symphony No. 5 in C sharp minor – 4th movement’
Peaches – ‘Talk To Me’
Fever Ray – ‘When I Grow Up’
The Gossip – ‘Heavy Cross’
Calvin Harris – ‘Merrymaking at My Place’
Nina Simone – ‘Strange Fruit’
The Velvet Underground – ‘White Light/White Heat’
Nino Rota – ‘La Passerella’

​​Tuxedomoon - "Ship Of Fools"
1986

#synthpop #new_wave #art_rock #experimental #безіменна_класика #bezimenna

Загалом, усе, що треба знати про нинішній гурт і їхній альбом, зображено на його обкладинці. Отож, CONCERT AT HOME: for your dreaming and dancing pleasure. Чи не ідеальний варіант для карантинного вечора вдома? Від себе додамо, що все це звучить так, якби Sad Lovers & Giants були екстравертами або The Doors — грали синті-поп. Примітно також і те, що альбом вийшов того ж року, що й "The Colour Of Spring" від Talk Talk, що теж спонукає до асоціацій. Ну, а ви вже самі вирішуйте — для мрійливої насолоди ця музика чи — танцювальної.

​​Nothing - “The Great Dismal”
2020

#shoegaze #bezimenna

Цей зловісний, гнітючий, печальний, катастрофічний, понурий, похмурий і сумний рік потроху добігає свого завершення. Всі ми, мов Робінзони на безлюдному острові відчайдушно викреслюємо прожиті дні, в марній надії, що зміна цифри на календарі змінить все.
Приблизно такими настроями очевидно надихались американські шуґейзери Nothing, коли створювали свій гучний і шумний шедевр “The Great Dismal”, назва якого чи не найкраще характеризує буремний 2020й.
“The Great Dismal” - прекрасний саундтрек до мовчазного споглядання всіх цих апокаліптичних перверзій, якими щедро обдаровує нас рік, що добігає кінця. Ніби метеорит у фінальній сцені з «Меланхолії» Фон Трієра на нас несуться чергові новини 2020-го, ми ж в свою чергу вмикаємо в навушниках “The Great Dismal” і зачудовано споглядаємо що буде далі.

​​The Glass Beads - "Therapy"
2020

#post_punk #cold_wave #bezimenna

Був собі один Lebanon Hanover. Став ще один. Український.

​​Kurs Valüt - "Veselo"
2018

#dnipropop #ebm #synthpop #electronic #bezimenna

Замість нового Vol. «Танців для інтровертів»:

Вони — єдині представники жанру dnipropop, який за звучанням схожий на EBM, синті-поп, електро. Вони — це Kurs Valüt, а їхня музика — «сеанс спіритуальної аеробіки та індустріального містицизму» (c).

Для шанувальників Luis Ake.

​​New Order - “Blue Monday”
1983

#new_wave #bezimenna

Рецепт для пом’якшення важких і смурних понеділків:

⁃ Візьміть 99% від складу Joy Division (мінус Єн Кертіс)
⁃ 25% насиченої бас-гітари від Пітера Хука
⁃ Додайте 25% концентрованої відстороненості Бернарда Самнера
⁃ 25% секвенсорів і синтів від Джилліан Гілберт
⁃ І 25% драм-машин від Стівена Морріса.

Змішайте. Танцюйте.

​​Japan - "Gentlemen Take Polaroids"
1980

#avant_pop #art_pop #synthpop #new_wave #безіменна_класика #bezimenna

Сорок років тому британці Japan випустили свій передостанній альбом "Gentlemen Take Polaroids". І його варто послухати хоча б заради бас-гітари Міка Карна: такої незрівнянної гри ви не почуєте більше в жодному ньювейв чи постпанк гурті до чи після Japan.
Попри рік виходу альбому, перед нами зовсім не типова робота в жанрі ньювейв чи синтіпоп. На "Gentlemen Take Polaroids" Japan стрибнули вище за своїх тогочасників Duran Duran, Visage чи, скажімо, ABC, а саме: створили ні на що несхожий авангардний поп-альбом з екзотичними мотивами і глибокою надвечірньою атмосферою.
Слухаючи "Gentlemen Take Polaroids", важко не звернути увагу на його складову: холодні, подекуди бундючні синтезаторні пасажі, кінематографічні саксофони й ексцентричний вокал Девіда Сільвіана. Саме ці, а також багато інших елементів, сформували естетику і стилістику Japan. Мабуть, музично й ідейно "Gentlemen Take Polaroids" — це як "The Colour Of Spring" у Talk Talk: альбом-перехід, самоусвідомлення перед найважливішим у своєму житті твором. У випадку Japan — "Tin Drum" (1982), а в Talk Talk — "Spirit Of Eden" (1988) та "Laughing Stock" (1991). Та про них трохи згодом. А поки — джентльмени з півдня Лондона знімають на Polaroid. А на що ви?

​​Lebanon Hanover - "Sci-Fi Sky"
2020

#dark_wave #cold_wave #minimal_wave #post_punk #bezimenna

"Monday morning, listening to The Cure...", — дотепно співає в "Living On The Edge" заворожливим голосом Ларіса Айсґласс, задаючи тон новому альбому Lebanon Hanover. Або ж тільки натякаючи на його можливий тон, бо, крім явних і не дуже явних посилань на The Cure та інших невеселих дядьків і тіток 80-х, на "Sci-Fi Sky", як не дивно, багато цікавого.
І, хоч сьогодні не понеділок, і тим паче не ранок, на своєму шостому студійнику Ларіса та Вільям однаково віддано несуть крізь темряву до любителів дарквейву й інтровертних танців свої крижані серця. І роблять вони це, як і личить гуртові, якому виповнилося десять років: впевнено, кульмінаційно і, як на Lebanon Hanover, експериметнально.
Для того, щоб злегка заінтригувати вас, babes of 80s, відзначимо, що, крім звичних готично-трагічних мотивів з грізних синтезаторів й плавальної бас-гітари в стилі вищезгаданих The Cure чи, скажімо, The Sisters Of Mercy, на "Sci-Fi Sky" знайшлося місце і для низки сюрпризів.
Як щодо, наприклад, апокаліптичного дарк-фолку на зразок Spiritual Front або трайбл-готики а-ля ранніх Dead Can Dance? Отож-бо. Для цього варто увімкнути "Angel Face" та "Your Pure Soul". Схожу стильову тенденцію спостерігаємо впродовж мало не всієї другої частини альбому. А містичний епік "Come Kali Come", довжиною шість з половиною хвилин, як найтемніша перлина, притримана на сам кінець, увінчує альбом своєю спіритуальною запаморочливістю і, як то кажуть, "leaving you wanting for more".
Тож, якщо ви думали, що знаєте Lebanon Hanover, їхній "Sci-Fi Sky" — гарна можливість пересвідчитися у протилежному й відкрити для себе нові сторони цього гурту.
Усім "Sadness Is Rebellion".

​​Bambara - "Stray"
2020

#post_punk #death_rock #gothic_rock #noise_rock #bezimenna

Однієї ночі, десь у позачассі, зустрілися молоді Нік Кейв та Пітер Мерфі. Напившись свіжої крові, обоє вирішили розважитися, погравши п'яні кавери на Леонарда Коена. Граючи мало не до світанку й, врешті-решт, розуміючи, що у них не дуже вдається, покликали вони до себе Майкла Джиру й Swans. Що з цього вийшло, слухайте на четвертому студійнику бруклінців Bambara. Надворі — 2020-ий.

​​U2 - "October"
1981

#post_punk #безіменна_класика #bezimenna

October
And the trees are stripped bare
Of all they wear
What do I care?

October
And kingdoms rise
And kingdoms fall
But you go on and on

​​Peter Hook and The Light
2010 - present

#post_punk #new_wave #bezimenna

Навіть найвпертіші скептики погодяться, що ми живемо (жили?) в такий час, коли відвідати концерт улюбленоого гурту – цілком реально. Безвіз, обережний прогрес і обнадійливий розвиток українських фестивалів і концертного руху цілком цьому сприяли. Цілком з зрозумілих причин — до останнього часу.
Але, є гурти, потрапити на лайви яких, не допоможуть навіть відкриті кордони, квитки на фестивалі усіх країн світу і докарантинні часи. А все через те, що гурти, які ми так любимо, більше не існують. От, наприклад, Joy Division. Тут все зрозуміло – після смерті Єна Кертіса гурт перестав існувати назавжди і остаточно. Але деморалізовані проте не позбавлені натхнення колишні учасники вирішили створити New Order і от, через деякий час, Joy Division мінус Єн Кертіс = знову на вершинах чартів і знову в палких обіймах відданих фанатів. Та час нещадний і всьому хорошому рано чи пізно настає кінець. New Order теж спіткала тяжка доля болючого напіврозпаду, але не через смерть когось з учасників, а через банальну побутово-судову рутинну тяганину. Хтось захотів більше грошей, впливу і слави. Як результат – команда розкололася. Розійшлися шляхи геніяльного бас-гітариста Пітера Хука (це саме його соло-бас гітару ви щоразу чуєте і так любите у всіх піснях вищезгаданих героїв – від Transmission до Blue Monday) і всіх інших, хто залишився під вивіскою New Order. Звісно, що процес розставання не пройшов безболісно. Але нині маємо дві команди що виступають одночасно з приблизно однаковою програмою і кожна робить це краще за іншу. Тут нам з вами лише слухати, вирішувати і обирати, хто ж все-таки краще – New Order чи наші сьогоднішні герої – Peter Hook And the Light. Так чи інакше, саме живі виступи останніх дарують унікальну можливість почути сет-лист одразу двох легендарних команд в одному концерті і максимально близько до першоджерел. До останнього часу шоу Peter Hook And the Light мали вражаючу географію, а їхні найближчі виступи наближались впритул до кордонів України. Хто зна, може колись (скоро?) і нам з вами вдасться влаштувати танці для інтровертів під She’s Lost Control і Temptation вживу? А поки слухаємо підбірку треків і думаємо над тим, чи вже такий мудак Пітер Хук (як думають інші учасники New Order) і чи має він право влаштовувати сольні концерти з усім цим матеріялом.

​​Sad Lovers & Giants - "Epic Garden Music"
1982

#post_punk #gothic_rock #bezimenna

Початок 80-х у Британії — цікавий період в музичній історії. Тоді, домінуючим жанром був синтіпоп, а от перед панк і, певною мірою, ньювейв гуртами постав вибір: пристосуватися або піти.
На щастя, одні та інші обрали перше. Так з'явився постпанк. Теґ/ярлик/жанр (необхідне підкреслити або додати), який фактично не означає абсолютно нічого, окрім як слова, що позначає часовий відрізок в історії незалежної британської музики, що прийшов (парам-пам-пам) після панку.
Якби на місці панку опинився синтіпоп, то, вірогідно, ми б зараз розмовляли про постсинтіпоп. Ось і все, в принципі.
Та було б надто банально завершувати цю розмову, якби на одному лише новому терміні «постпанк» все й трималося.
Як щодо музики? Що ж воно таке, той постпанк? (Поспішимо засмутити, що постпанк — це не тоді, коли тобі 14 чи 15 і ти не бачиш нічого далі за футболку з принтом "Unknown Pleasures"). Помиляються також і ті, хто вважає, що постпанк — нудна і монотонна музика, а Ієн Кертіс — усім постпанкам пост.
Говорячи мовою Вікіпедії, маємо таке: «замість енергетики і гітарної агресії панку для постпанку характерний повільний монотонний ритм з переважанням басу і ударних, відчуття наростаючої тривоги в мелодіях, відчужений вокал і, як правило, депресивні меланхолійні тексти, іноді повні роздумів про смерть і сенс життя». Іншими словами: з постпанком агресія стала інтровертнішою, музика — повільнішою, лірика — інтелектуальнішою. Не дарма постпанк згодом почали називати «злиттям мистецтва і музики», адже ті, хто грав постпанк, черпали ідеї для пісень з літератури, філософії, арт-кіно, політичних та інтелектуальних течій тощо.
Щодо музики, то ще цікавішим жанр став тоді, коли низка гуртів другої хвилі постпанку почала додавати до своїх інструментів синтезатор. З одного боку, це урізноманітнило і збагатило новий жанр, а з іншого — вкотре стерло будь які грані між стилями і їхнім визначенням.
До чого це все? А до того, що сьогодні до вашої уваги чарівний дебют одного з наймелодійніших і найпоетичніших гуртів постпанку — Sad Lovers & Giants.
У своїх музиці вони гармонійно поєднують постпанк, атмосферні синтезаторні пасажі й легку психоделію, а їхнє звучання хтось-колись описав, як «пасторальний Пінк Флойд».
На цьому, мабуть, варто вже нарешті ввімкнути їхній "Epic Garden Music".

​​Lowlife - "Permanent Sleep"
1986

#post_punk #dream_pop #shoegaze #безіменна_класика #bezimenna

Їх називають найкращим, що коли-небудь ставалося з пост-панком після Joy Division та Killing Joke, а ще якось їх охрестили чоловічоголосим варіантом Cocteau Twins. Що одні, що інші мають рацію. Цінним є ось що: слухаючи Lowlife, мимоволі приходить розуміння, що в даному жанрі ще не було настільки глибокого й драматичного вокалу, як у соліста Крейґа Лорентсона, давно не відчувалася настільки приємна і, що важливо, не нагнітальна меланхолія, голова не йшла обертом від такої туманномрійливої й холодної атмосфери, як від музики цих шотладців. Унікальний за своєю природою гурт, що свого часу підніс пост-панк на новий рівень й, крім того, став прабатьками стилю «шуґейз». Їхній дебютник "Permanent Sleep", який побачив світ у 1986-му — яскраве цьому підтвердження. Перед вами справжнісінький діамант і «маст хев» жанру.
Занурюйтеся.

​​Shadowhouse - "Hand In Hand"
2014

#post_punk #gothic_rock #bezimenna

«Знову дощ і холодний пост-панк» (с)

​​Bell Hollow - “Foxgloves”
2007

#post_punk #dream_pop #shoegaze #bezimenna

З жанрами і гуртами, які мають відношення до будь-якого revival’у завжди складно. Дуже часто бажання відродити який-небудь припалий пилом років стиль перетворюються на відверті копіювання, сліпі наслідування і дослівні цитування першоджерел. А гурти, які насмілились максимально наблизити своє звучання до непорушних канонів неодмінно і іронічно нарікають «новими» Joy Division, The Cure чи Slowdive, тим самим нещадно нехтуючи безпосереднім талантом, авторським внеском і баченням самого колективу.
І цілком зрозуміло з такого розлогого інтро, що мова сьогодні йтиме саме про представників revival’y.
Отже, наші сьогоднішні герої - нью-йоркці Bell Hollow. І перше, про що може подумати досвідчений шанувальник музики надвечірнього настрою увімкнувши “Foxgloves” може бути приблизно таке: я що, пропустив щось важливе з пост-панку 80х? Це що, якийсь невідомий сайд-проєкт The Chameleons? Манчестер? Лондон? Британія?
Тим більше цікаві Bell Hollow тим, що іншими їхніми сучасниками, яких критики також приписували до когорти послідовників post-punk revival’y станом на 2007й рік були наприклад The Killers, Franz Ferdinand, Bloc Party, ну максимум - Interpol. Ви серйозно? І це по-вашому пост-панк?
Bell Hollow звучали тоді настільки автентично, максимально близько до першоджерел що це здавалося аж занадто прямолінійно і консервативно. Добре це чи погано - судити не беремось.
Відкрити для себе „Foxgloves“ - це той випадок, коли здається ніби чув вже все в рамках улюбленого стилю, аж ось, десь на задвірках рекомендацій на стрімінгах натрапляєш на справжню перлину. В даному випадку - однозначно чорну. Надзвичайно цінну.
Enjoy.