looking for ista

хвороба виникає там де брак любови

недолюблене місце болить пече просить уваги ранами пухирцями наростами чим завгодно

ніби закликає:

«на поглянь на мене нарешті подивись до чого призвела твоя нелюбов до чого призвели твої сумніви у моїй красі у моїй потрібності»

*
він казав що не любить а я слухала і гадала що з тобою щось не так
він кривився на будь-які пропозиції тебе поцілувати
і я гадала він правий бо хіба це взагалі приємно
*

«але тіло прекрасне кожна цятка на ньому і я теж»

недолюблене місце будувало вежі аби дотягнутись докричатись

недолюблене місце просило уваги просило любови

вони кажуть шо тебе не існує
що я тебе вигадала як вигадують релігії і тоталітарні системи

три літери на твоїй сорочці постійно відклеюються і падають
три невимовні літери
кожна відповідає за чистоту у своєму раю
кожна літера обертається щіткою по падінню і очищує наліт з надщербленої чаші любови

тричі падала
тричі плакала
якщо помножити на тисячу
буде правдою

тричі молилася ставила тобі ікони і встеляла рушниками з латексу
омивала слізьми твої руки
омивала слиною твої ноги

і розступалися води і кров висихала на пальцях і латана рана на серці подолу зросталася зшивалася затягувалася

отче мій змилосердся надо мною
отче мій любове моя
теракотові воїни охороняли твоє серце
порцелянові змії леприкони й інші бестіарії звивалися навколо алтаря навколо боввана що сотворили твоєму серцю плакучі діви

як мені підступитися
як мені ще молитися
перед тобою
аби пробитися крізь глиняні кільця війська твого стотисячного війська твоїх страхів
що пухирями повросталися в шкіру міста мого виразками пов'їдалися
пеленою білою
бовван покритий
твій
дозволь зняти омити очистити від брудних ніг рук слів

отче мій прийми мою ревність до боввану навколо твого серця за щиру віру у тебе
змилуйся отче ашким

хай одні кажуть що тебе не існує
інші ставлять тобі церкви
але три літери твої все так само відклеюються і падають
а я підбираю їх і клею назад
лиш би вдихнути ще раз твого запаху
лиш би торкнутись до серця
твого лиш би почув ти лиш би прийняв ти мою любов до тебе
віру у тебе

амінь

буття для іншого
буття там десь
струшує тебе додолу
грушкою гниличкою
що так і не осипалася
минулої осені

грушка зимувала
римувала
стрибала вище
свого дерева
і знову повисала

один проходив і гамселив її ручиськами аби спустити
свій гнів на себе
інший хотів заточитися простромити її наскрізь словом
ще один справив свою нужду прямо на її коріння
інший хотів зрубати гіллячку
з якої вона звисала

грушка звисала собі тріпотіла стрибала морщила лоба
поки не захотіла впасти в око одному з них
але скотилася у велике ніщо

якби я могла я би ніколи не народжувалася
я би ніколи не казала що я люблю фотографуватись і читати вірші
я би ніколи не писала таких паскудних віршів
і ніколи б не малювала
і ніколи б не співала some of these days уявляючи себе на сторінках сартрової нудоти
я би ніколи не пила ні вина ні кави з тобою і з тобою і з ним і з нею і з ними і з вами
я би ніколи не грала у піжмурки зі своєю совістю і зі словами
особливо після чергових пройобів з роботою
та мені б не потрібна була робота

/хіба потрібно щось коли тебе немає
коли на тебе не треба витрачати увагу та час
коли твої люблю та хочу не розбиваються об страх невідомости/

але я взяла і скотилася у цю зіницю всесвіту
та здається забула ким я була

моє життя порожнє як пляшка ігристого розлитого на день народження якого могло б ніколи не бути..

я нічого не відчуваю

окрім страху
що накриває мене ніби
турботлива рука ковдрою

страх піклується про мене
аби я лишалася йому вірною дружиною подругою сестрою

страх біжить вслід простягає свої довгі руки і стискає зап'ястя коли я намагаюся змінити житло
змінити життя змінити час змінитися

страх підносить моє лице
до свого і мовить
облиш тобі добре й так

я нічого не відчуваю окрім холоду
але і від холоду мене рятує страх
залишитися самотньою

страх що літери більше не в'язатимуть светр в який можна вкутатись коли забракне затишку

але як же до біса
сильно я почуваюсь
самотньою комашиною заплутаною у плетиві
власних думок
як же до біса страшно
що і страх зникне

чия рука тоді вкриє ковдрою
чия рука розплутає плетиво думок

все таки страх неможливости змінювати
гірше від страху змін

ти змів додолу крихти моєї ніжности рукою просто одним махом
ти роздер линву виплетену пальцями моїх снів і обіймів
ти витер цілунки ганчіркою втоми своєї і принципів

принципи ж важливіші
за тіло моє за серце моє
за голос котрий на вухо
люблю

я б і не знала якби не скучила
я б і не знала якби всі ці дні не сумувала за твоїм доторком

але доторк обертається ляпасом
цілунок пащекою від якої тхне застарілими цінностями
зрілість обертається сполоханою дитиною
у якої ледь не забрали іграшку
радість обертається твоєю злістю котра застряє каменюкою у горлі моєї любови

можна мені назад у дитинство
а ще ліпше в оргазм
у якому я сподіваюсь зачалась
свято вірю що я зачалась ув оргазмі
притім у взаємному

бо як тоді пояснити
виникнення світів
як не великим вибухом
всплеском енергії
божою іскрою
у моєму тілі
коли я була
цим
безмежним
ніщо

в обрисах мозку мого
заіскрилася цятка
прокотилась хвилею
як ти поклав до моєї зіниці
слово

і я прокинулась

у дитинстві я читала одну казку про чаклунку що видирала хребти з тих хто заходив до її дому

вона видирала хребти і кидала їх у первісне море -
так утворилась земля

хребти великих титанів хрускотять
як хрускотить глазур на великодньому хлібі

у дитинстві я дуже любила свята

цієї зими ще не було жодного свята коли б я не плакала

як і бажання котре б здійснилося

я би викинула своє серце
і воно б стало словом
і те слово було б
я

кожній коханці по золотому бублику

чи то пак керамічному
добре що хоч кольору різного

а я ніколи не буду ліпити
ніколи не буду малювати
ніколи не буду любити гори
як і ніколи не буду посміхатись

широко на всі на ввесь свій розтягнутий білозубий рот

глиняні дарунки розколюються навпіл
коли не дбають
глиняне серце розсипається в пил

кожній коханці по золотому бублику
любив

поїхати додому втекти поки він ще спить
ніколи не вертатись

бо хто ти така
що не втискаєшся до його світу

скинути б ще два кілограми
певно заширокі бедра
чи заширокі думки

часом йому стає лячно від поворотів твого мислення
коли ти знову починаєш

«я вип'ю свою цикуту
дай запити водою з лети
лет мі лет мі факін ґо»

йому стає лячно що ти несповна розуму
йому нормально від того що ти порушуєш свої принципи
тільки не зазіхай на його кордони

ти не повинна питати
ти не повинна читати
ти не повинна лишатись
ти не повинна гуляти

ти нікуди не йдеш?

інтоксикація любов'ю не минає з відригуванням віршів на забори совісти
все ті ж на яких ти малювала хуї

інтоксикація любов'ю не минає
реви не реви
вона падає сіллю на шрами міста
вона розсипається хлібом
розливається вином
вона впивається в твоє серце
і кидає його туди ж під забори совісти

запий цикутою своїх сліз
прострель зіниці поглядом

що якби я не поверталась
перерізаючи нижній та верхній вали
ніби артерію та вену на зап'ясті подолу

зупиняючи рух автомобілі білів

розпадаючись чеками ватсонсів білл і
звичайно сільпо атб еко просторів портерпабів аром мафій каварень євразій і барів

розливаючись фарбами розсипаючись олівцями ярославською та костянтинівської

що якби я не поверталась
стікаючи глиною
до твоїх рук

кожного разу коли їду до тебе
я затягую рани на тілі міста металевою голкою метрополітену

так народжуються вулиці проспекти бульвари

у моїй голові вони не більше ніж шрами на шкірі міста

і той бульвар на котрому ти живеш
теж колись був лише раною
на чиємусь серці

а дніпро - всього лише чистилище
для загублених у собі

дніпро - всього лише линва
між правою та лівою півкулями

тут я завжди думаю про смерть
бо на кожного канатоходця є свій блазень

і кожного повернення назад мій канатоходець падає розриваючи линву
лишаючи на тілі міста нову рану

тичинно стало на душі:

Трохи не доспиш,
трохи не доїси -
то й вірші гарні пишуться.
Мораль: як хочеш
буть поетом -
не спи уліжно,
не їж уїжно.
Будь настільки тонкий,
щоб хміль поезії
круг тебе вився.

18.04.1919

в одному сні я бігала лісом навколо урвища схожого на кар'єр з теракотовими кільцями
ніби кола дантового пекла

я шукала себе
і побачила

на одному з кілець
теракотового кольору

я лежала
згорнувшись у клубок
як коти згортаються
на колінах у бога
і наповнюють своїм сяйвом
заратустр будд та ісусів

я знайшла себе
на колінах у бога
і скотилася у твою зіницю

оголеність - це те, що з тобою завжди. твоє тіло насамперед належить тобі. скільки не вбирай його, скільки не роздягай (хоч до останньої блискітки на впадинці біля ключиці), все одно воно завжди лишатиметься вбранням твого я, твоєї сутности, твоєї самости. воно - те, що знайомить твою самість зі світом навколо

краплинні надихають
ходіть на краплинні

ставлю на полотні цятку одну
ставлю іншу
я намагаюся їх з'єднати
лінія вперто лягає фалосом свічечки ї
але ніяк не відрізком котрий би з'єднав версію мене з минулого і мене нині

ніби між всім прожитим відчутим побаченим прочитаним утворилась
впадина
в яку затікали б
потічки нервових зривів

ось він всесвітній потоп сучасности

впадина
яку б пестили пальці
сповзаючи з гострих скель ключиць

але говориш що в мені забагато еротичности ніж ти можеш взяти
забагато сексуальности і забагато мрій

забагато суму і розмов про безмежну тугу літа що скочується м'якушем хліба тіла мого і стає посеред горлянки спогадом

забагато здібностей і можливостей серед яких я стою розгублено дитинно виглядаючи твою руку

я бачу тільки фалос ї
і вже недостатньо для розставляння крапок цяток
я бачу її

а хочу вхопитись за твою руку
а хочу щоб твої пальці пестили мої ключиці
а хочу щоб твої бажання сплелись з моїми мріями ниткою
її б вистачило дістатись іншого краю над впадиною
спробувати на смак
те що колись мало сенс

що стригти якщо вже є карешка брошенкі?

що робити якщо ти не підходиш не подобаєшся з тобою не хочуть мати романтичних стосунків ті кому ти видираєш зі своїх грудей серце

а тобі кожного разу кидають його назад поміж очі - на подавися своїм серцем своїми думками своїми переживаннями своїми страхами своїми словами своїми обіймами своїми цілунками

"ти нічого не розумієш
ти нічого не вмієш
ти не робиш мене щасливим
я спостерігав"

і ти стоїш на роздоріжжі
і котяться яблука-колеса звідусіль
і ти стоїш на роздоріжжя
наскрізь пробита
з пусткою там де колись було серце

"не приходь сюди більше
давай це все припинимо
не веди себе як вона
не ний
не принижуйся
не люби"

і ти стоїш на роздоріжжі
один шлях відрізано
попереду невідоме
намагаєшся втовкти серце
назад заповнити пустку
намагаєшся зібрати залишки гордости залишки розуму
але пальці не слухають
обважнілі як сон
у якому я не можу ввімкнути світло
сон у якому
пальці ламаються об твої гострі як лезо слова

все це стає таким нікчемним
коли насмішкувато спитати себе:
що стригти, якщо вже є карешка брошенкі