// джордж сондерс - лінкольн в бардо //
від кількості крові і її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. і тієї миті передумав.
надіятися я міг тільки на те, що мене знайде хтось зі слуг, тому пошкандибав до сходів і кинувся вниз, а звідти зумів якось доповзти до кухні...
де залишаюся ще й досі.
чекаю, аж мене знайдуть (лежу долі, головою до печі, до щоки прилипла шкуринка помаранчі, поряд валяється перевернутий стілець) і оживлять, щоб я зміг підвестися і прибрати весь цей жахливий безлад, який накоїв (матері це точно не сподобається), а тоді вийти, новою і сміливішою людиною вийти у той чудовий світ і почати жити! чи віддаватимусь я своїй схильності? о, так! і робитиму це зі смаком! опишившись на волосині від того, щоб утратити все, я тепер звільнився від усілякого страху, вагання та сором'язливості, тож, повернувшись до життя, маю намір благоговійно мандрувати землею, ковтати, вдихати й пробувати все, що заманеться, і любити кого сам захочу; торкати і куштувати дивовижі цього світу (а часом просто, затамувавши подих, стояти серед них), споглядати, приміром, пса, що заснув у трикутному затінку від крони дерева і ворушить уві сні лапами; схожу на піраміду купку цукру на стільниці з чорного дерева, яку поступово, кристлик за кристаликом, перебудовує на свій манір непомітний протяг; хмару, що, наче корабель, пропливає над округлим зеленим пагорбом, на вершині якого бадьоро витанцьовує на вітрі шерег розвішених на мотузці барвистих сорочок, тимчасом як унизу, у місті, розгоряється багряно-блакитний день, а кожне поросле росяною травою і пройняте квітами подвір'я мало не божеволіє від...
від кількості крові і її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. і тієї миті передумав.
надіятися я міг тільки на те, що мене знайде хтось зі слуг, тому пошкандибав до сходів і кинувся вниз, а звідти зумів якось доповзти до кухні...
де залишаюся ще й досі.
чекаю, аж мене знайдуть (лежу долі, головою до печі, до щоки прилипла шкуринка помаранчі, поряд валяється перевернутий стілець) і оживлять, щоб я зміг підвестися і прибрати весь цей жахливий безлад, який накоїв (матері це точно не сподобається), а тоді вийти, новою і сміливішою людиною вийти у той чудовий світ і почати жити! чи віддаватимусь я своїй схильності? о, так! і робитиму це зі смаком! опишившись на волосині від того, щоб утратити все, я тепер звільнився від усілякого страху, вагання та сором'язливості, тож, повернувшись до життя, маю намір благоговійно мандрувати землею, ковтати, вдихати й пробувати все, що заманеться, і любити кого сам захочу; торкати і куштувати дивовижі цього світу (а часом просто, затамувавши подих, стояти серед них), споглядати, приміром, пса, що заснув у трикутному затінку від крони дерева і ворушить уві сні лапами; схожу на піраміду купку цукру на стільниці з чорного дерева, яку поступово, кристлик за кристаликом, перебудовує на свій манір непомітний протяг; хмару, що, наче корабель, пропливає над округлим зеленим пагорбом, на вершині якого бадьоро витанцьовує на вітрі шерег розвішених на мотузці барвистих сорочок, тимчасом як унизу, у місті, розгоряється багряно-блакитний день, а кожне поросле росяною травою і пройняте квітами подвір'я мало не божеволіє від...