Я часто думаю про тих, хто на фронті. Хто спить на карематах у окопах і обідає під свист снарядів. Все україномовне інфополе насичене думками про те, що ці хлопці й дівчата захищають нас і наше життя ціною власних, що вони виборюють право існування українців як нації. І весь час страшно від того, що це не просто красиві мовні звороти. Ці слова, оголені до морфем, до кожної букви, металевим скрежетом проїжджають по звивинах мозку. Просто усвідомлювати, що десь є люди, завдяки яким я сьогодні заварювала вранці каву.

Моя тривожна валізка (по факту – рюкзачок) стоїть щасливо самотня біля вхідних дверей, і я до неї не торкалася вже два місяці – з того часу, як перестала на тривоги виходити в загальний коридор задля дотримання правила двох стін. Мені щемить у серці від гіркої любові до кожного українця, який сьогодні там на фронті. Я відчуваю нас як родину: ми тут, хто робить свою звичайну роботу, вони тут, хто з ніг збивається у волонтерстві, і вони там, хто воює.

Які вони – ці люди? У моїй голові три яскравих усереднених образи.

Перший. Рудоволоса дівчина-снайперка приблизно мого зросту. У неї нерівні зуби, неслухняна чілочка і абсолютно чарівна посмішка. Вона трохи невміла у побуті, незграбна у рухах, коли доводиться зашити футболку чи вимити чашку. І абсолютно інша під час роботи – зосереджена, грізна, і наче аж старша, ніж десять хвилин тому. Коли її палець наближається до спускового гачка, аж мухи завмирають навколо (так, я у полоні кіношних штампів).
До війни вона працювала менеджером з продажів. Вдома її чекає син, йому 4.

Другий. Худорлявий високий хлопець-артилерист. Клаповухий, має густі брови і абсолютно жахливе татуювання на передпліччі – привіт від підліткового бунтарства.
Його життя до війни – це армія, інститут і випадкові побачення з дівчатами з тіндера.
Цей хлопець грубо жартує на перекурах і виховує цуценя, яке підібрав у зруйнованому до фундаменту будинку. Цуценя не відходить від нього і майже не вміє гавкати і скавчати. Воно знає, що не можна порушувати тишу над бліндажами.
Вдома на хлопця чекають мама і тато, які страждають на гіпертонію і опанували смартфон, тільки щоб тримати зв’язок із сином.

Третій. Найвиразніший.
Чоловік, якому трохи за 50. Він почав був набирати вагу з віком, але п’ятий місяць війни стягнув з нього лиск ситості і передпенсійного спокою.
Він майже лисий, має кілька золотих зубів. На «гражданці» він мало не спився, але фронт витверезив його з 2014 і аж до сьогодні.
Розвідник. За 8 років на Донбасі він наче покрився драконячою броньованою лускою. Незворушний. Міцний.

Чому вони тут?
Дівчина не могла залишатися осторонь, бо гостро відчуває, що не може інакше. Це її війна.
Хлопець тут, бо він авантюрист, і бій – його природа. Це його війна.
Чоловік тут, бо йому нічого втрачати у своєму житті, крім майбутнього своїх дітей. Це його війна.

Описані портрети ефемерні, абстрактні, мінливі. Таких дівчат, хлопців і чоловіків сьогодні тисячі. Я люблю кожного. Це моя війна.