лідер моєї секти часто повторював:
"бійтеся східних кварталів і влучних синонімів.
це загроза для наших засад, тож прошу уникати їх,
бо інакше небо розбризкає краплями кратери.
ховайтесь від них і доріг за захисними сітками.
навіть найвідчайдушніші бітники у фіналі ставали осідлими".
він говорив дуже вправно, тож всі йому вірили,
сміялись щоразу із того, хто надто замріяний,
любили грати ногами ритмічну мелодію,
плювались злісно у бік, там де сонце сходило.
мій друг все казав: "в них нічого нема, от і бісяться",
коли на мосту ми сиділи, разом кеди в повітря звісивши,
коли, ніби мед, розтікалася по тілу втома вечірня,
і вертатись в обійми під'їздів не було ні одної причини.
ми із ним уже стільки разів непомітно повз стражів проходили
і вчилися рахувати на вагонах вантажних потягів.
але все одно не злічити, скільки з'їли в пригодах солі ми,
скільки прожили історій по обидві сторони колії.
ми дивились на рейки, що пахнуть дощами, уявляючи їх продовження.
за справжні вважали тільки ті дні, що зі співом пташиним прожиті.
і що далі в думки та дивацтва, то важче було повертатися.
я почав пропускати секту по вівторках, тим паче по п'ятницях.
я став менше дивитися на людей, взагалі перестав їх слухати.
ховався від різкості грубих ламп за магічними, плавними рухами.
звичайно, у терміни надкороткі зчинилася тонна галасу.
творці надуманих схем не могли допустити, щоб щось надто просто сталося.
вони шукали мене у підвалах, чатували прямо під межами.
вони винюхували сліди і скоро усе ж відстежили.
вони побачили нас на мосту, серед туману уранці.
але мене вони відпустили, навіть не зачепивши пальцем.
алгоритм давно вже готовий був, щоби їх залишити у виграші:
вони забрали у мене його, як у дитини іграшку...
міста примножують свою велич, не парячись навіть над напрямком,
залізні нитки їх ділять навпіл - тепер в нас така математика.
я ховаю лють свою у лісах, шматуючи простір криками.
у секті моє ім'я часто згадають заради поганого прикладу.
я повертаюсь знову туди, де ми полишали написи.
дивлюся прямо в мою невідомість, я знову хочу згадати все.
під ногами проходить вантажний потяг, дублюючи стукіт у грудях.
і я стрибаю в останній вагон, що став моїм новим другом.
"бійтеся східних кварталів і влучних синонімів.
це загроза для наших засад, тож прошу уникати їх,
бо інакше небо розбризкає краплями кратери.
ховайтесь від них і доріг за захисними сітками.
навіть найвідчайдушніші бітники у фіналі ставали осідлими".
він говорив дуже вправно, тож всі йому вірили,
сміялись щоразу із того, хто надто замріяний,
любили грати ногами ритмічну мелодію,
плювались злісно у бік, там де сонце сходило.
мій друг все казав: "в них нічого нема, от і бісяться",
коли на мосту ми сиділи, разом кеди в повітря звісивши,
коли, ніби мед, розтікалася по тілу втома вечірня,
і вертатись в обійми під'їздів не було ні одної причини.
ми із ним уже стільки разів непомітно повз стражів проходили
і вчилися рахувати на вагонах вантажних потягів.
але все одно не злічити, скільки з'їли в пригодах солі ми,
скільки прожили історій по обидві сторони колії.
ми дивились на рейки, що пахнуть дощами, уявляючи їх продовження.
за справжні вважали тільки ті дні, що зі співом пташиним прожиті.
і що далі в думки та дивацтва, то важче було повертатися.
я почав пропускати секту по вівторках, тим паче по п'ятницях.
я став менше дивитися на людей, взагалі перестав їх слухати.
ховався від різкості грубих ламп за магічними, плавними рухами.
звичайно, у терміни надкороткі зчинилася тонна галасу.
творці надуманих схем не могли допустити, щоб щось надто просто сталося.
вони шукали мене у підвалах, чатували прямо під межами.
вони винюхували сліди і скоро усе ж відстежили.
вони побачили нас на мосту, серед туману уранці.
але мене вони відпустили, навіть не зачепивши пальцем.
алгоритм давно вже готовий був, щоби їх залишити у виграші:
вони забрали у мене його, як у дитини іграшку...
міста примножують свою велич, не парячись навіть над напрямком,
залізні нитки їх ділять навпіл - тепер в нас така математика.
я ховаю лють свою у лісах, шматуючи простір криками.
у секті моє ім'я часто згадають заради поганого прикладу.
я повертаюсь знову туди, де ми полишали написи.
дивлюся прямо в мою невідомість, я знову хочу згадати все.
під ногами проходить вантажний потяг, дублюючи стукіт у грудях.
і я стрибаю в останній вагон, що став моїм новим другом.