Репост из: Dope. Hope. Nope.
🔼 початок
В 1968 році в Німеччині було створено Соціалістичний колектив пацієнтів — обʼєднання пацієнтів та психотерапевтів, які звинувачували в провокації ментальних розладів не індивідуальні життєві події, а хворобливий стан суспільства внаслідок капіталізму. З часом їх заборонили як терористичну організацію, але концепція “антипсихіатрії” залишилася. Я хочу піти далі й оголосити ворогом не лише капіталізм (беззмістовну вірусну сутність, вічний двигун, що перетворює людську працю в самовиправдовувальну “економічну активність”), а й всю нашу технологічну цивілізацію. Friendship ended with cyberanarchism, now anarcho-primitivism is my best friend. Проблема не в прогресі як такому, а в його функціональному поєднанні з суспільними моделями, що користують людину як шматок пластиліну.
Ми приречені вчитися штучним адаптивним стратегіям в наглухо їбанутому світі. Це як будувати замки на піску: ми перетинаємо пласти тяжкої нафти, щоб дістатися до зелених резервацій, ми заливаємо в очі синє світло, щоб мати можливість раз-двічі на рік вʼїбатися сонячними шотами, ми накидуємо собі ваги серед інших спітнілих тіл, бо не можемо подарувати нашим мʼязам нормальної динаміки.
Я вчуся бути один, бо постапокаліптична реальність уже навколо.
Ну а тепер я поїду крутити педалі.
В 1968 році в Німеччині було створено Соціалістичний колектив пацієнтів — обʼєднання пацієнтів та психотерапевтів, які звинувачували в провокації ментальних розладів не індивідуальні життєві події, а хворобливий стан суспільства внаслідок капіталізму. З часом їх заборонили як терористичну організацію, але концепція “антипсихіатрії” залишилася. Я хочу піти далі й оголосити ворогом не лише капіталізм (беззмістовну вірусну сутність, вічний двигун, що перетворює людську працю в самовиправдовувальну “економічну активність”), а й всю нашу технологічну цивілізацію. Friendship ended with cyberanarchism, now anarcho-primitivism is my best friend. Проблема не в прогресі як такому, а в його функціональному поєднанні з суспільними моделями, що користують людину як шматок пластиліну.
Ми приречені вчитися штучним адаптивним стратегіям в наглухо їбанутому світі. Це як будувати замки на піску: ми перетинаємо пласти тяжкої нафти, щоб дістатися до зелених резервацій, ми заливаємо в очі синє світло, щоб мати можливість раз-двічі на рік вʼїбатися сонячними шотами, ми накидуємо собі ваги серед інших спітнілих тіл, бо не можемо подарувати нашим мʼязам нормальної динаміки.
Я вчуся бути один, бо постапокаліптична реальність уже навколо.
Ну а тепер я поїду крутити педалі.