Жінка, яка чомусь позиціонує себе мистецтвознавцем, хоч в минулому десятиліттями працювала менеджером в «Лукойл Україна» (стверджувала про якусь там свою керівну роль, хоча мало мені в то віриться) – виявляється віддала все на благо України. Її мати, яка померла десь у Варшаві від давньої затяжної хвороби, – померла за Україну. *не можу не іронізувати* Хоча єдиний, хто справді загинув за цю державу – це її чоловік Сергій, атовець. Мого запитання, чому вона вважає, що віддала щось цій країні, якщо це, взагалі-то, її дім, її земля, на якій вона все життя прожила, – ну справді, ви ж не скажете, що все віддали своєму будинку, а він, падла, такий от невдячний! – вона не зрозуміла. Натомість стала відверто бикувати, мовляв, а що я зробив для УкрАіни? Скільки я заплатив податків в казну? Дві тисячі за життя? І тут я все ж вирішив, що моя делікатність щодо переселенців та вдів атошників уже вичерпала себе, тож послав її нахуй.
Можна було б подумати, що її попаяла загибель чоловіка, хоча про нього якраз вона згадувала небагато. Натомість спершу довго і нудно вчила мене життя, розповідала про якісь енергії та вібрації. Про те, що мої рішення як історика накладають відбиток на всю спільноту істориків, мовляв, якщо я депресую, то це руйнує колективну енергію всіх істориків… Перепрошую, там була така езотерична дічь, що я банально не зміг осягнути всіх механізмів: я не встигав відходити від шоку, щоб щось запам’ятовувати. Окрім колективних енергій було щось про бога, про космос і про бажання жити. Ага – і про настанови, як я маю жити як чоловік. І перш за все – не йти в армію, бо державі на мене буде плювати і ніхто мені не купить нічого з амуніції, а всю зброю і спорядження буду купувати собі сам. І раз я такий дурний і багатий – то можу йти, якщо мені захочеться.
Я не розумію (а водночас чудово розумію), що з цими людьми не так. Як таке можливо, що всі ці «єврєйскіє ґражданє міра» віддали все – включно з життям – на благо УкрАіни, при тому не спромігшись вивчити укрАінскай мови. Парадоксально і те, що дотепер вони чудово давали раду своїм життям, проте перед лицем загрози та біди абсолютно спасували й безпорадно поклалися на цю ж таки державу в усіх своїх потребах. Знайди мені безкоштовне житло, бо я переселенка, знайди мені високооплачувану роботу по спеціальності, бо я вдова атовця, візьми мене за руку та залагодь всі мої проблеми, бо я – жінка, вдова, жертва.
Суміш емоцій, переважно негативних, очевидно, змусила мене написати цей текст. А головне: потреба виразити словами – як застереження на прийдешнє, – що з цими людьми прийдеться співіснувати навіть у моєму закритому світі в глибокій волинській провінції. І в Адєсу їхати не треба.
