Клуб меланхолійного дозвілля

Я вже розпадаюся на атоми.

Angela Chen "ACE: what asexuality reveals about desire, society, and the meaning of sex"

Мій особистий шлях до усвідомлення та прийняття себе є досить насиченим, і він продовжується. Дана книга про асексуальність дозволяє задати ще більше питань про себе та про наше суспільство.

Коли ти замислюєшся над власною сексуальною орієнтацію, ти вступаєш у відкриту конфронтацію не тільки із суспільством, а й із власними переконаннями та нав'язаними стереотипами. Мені дуже подобається те, як авторка розглядає асексуальність з багатьох сторін, і всі ці аспекти здаються критично важливими.

Одночасно із тим згадуєш передмову авторки, де вона зазначає, що активно апелює контекстами саме жителів США, й відповідно вона всі можливі ресурси та свідків сприймає та розглядає через власну призму. А це означає, що нам ще копати й копати глибше, тобто ми в праві досліджувати себе у власних контекстах та намагатися питати себе "Чому?" частіше.

Найбільше у цій книзі мені були близькими розбори конкретних понять, те, що розростається навколо конкретного слова, хоча його можна розглядати у геть інших контекстах, яким чином ці поняття нас обмежують та який потенціал може мати те чи інше слово. Тому що вони, врешті-решт, хоча й використовуються науковцями, але все ще можуть розширюватися або сприйматися різними людьми по-різному.

Невеликий розділ про мистецтво дуже мене вразив. А точніше упередження щодо того, що якщо ти не займаєшся сексом/не відчуваєш бажання це робити з власної волі, то ти втрачаєш величезний шмат досвіду, а, отже, не можеш займатися мистецтвом. Здебільшого у зв'язку із тим, що кожна розглянута ситуація є переказом життєвого досвіду конкретних людей, а не тими, що взяті з голови.

Багато уваги авторка приділяє темі расизму, фемінізму, асексуальним людям з інвалідністю та іншим групам, які є меншинами не тільки за фактом того, що відносяться до ЛҐБТ+. Щось із цього добре знайомо особисто мені, щось набагато менше.

Єдине, що напружувало, моментами настільки, що можна вважати триґерним, це згадка російських письменників, науковців, а також деяких аспектів "культури" (авторка сама приписала бані до російської культури, не я). Однак роздуми на цю тему приведуть мене до зовсім іншої теми, яка книги геть не стосується. Вважаю за потрібне попередити.

І все ж, якщо даний твір з'явиться у перекладі українською мовою - це стане великим кроком вперед для всіх нас.

В мене багато питань до людей, що не змінюють дефолтні шпалери на телефоні.

Росіянам дуже подобається розносити істерики про обстріл пляжу у Криму, що у 5 сантиметрах від воєнної бази, зате влучити у будинок у центрі Дніпра це "ну мьі цєлілісь в вайений аб'єкт".
Jic, за перегляд допису штраф – донат на актуальний збір.

Любко Дереш "Архе" ★★★★

Останнім часом дещо важко оцінювати прочитане в межах 5 зірок. Не тому що мені потрібно 10, а тому що при спробі оцінити починаєш мислити дещо обмеженою категорією "сподобалось/не сподобалось", а се занадто зробити із деякою літературою через її жанрову та формальну особливість, і з більшістю через особисті причини.

"Архе" оцінити важко у першу чергу тому що це подорож персонажів самим текстом, повна відсутність формального оформлення та руйнація четвертої (скоріше навіть п'ятої) стіни. У цьому, однак, немає новітньої геніальності, але ці формальні ігри добре сприймаються через сентиментальну насиченість тексту та почуття "це ж ріднесеньке". Хоча не впевнена, наскільки "ріднесеньким" особисто для мене є львівські наркомани, гіпі та наркомани-гіпі (+ гіпі-наркомани?) нульових. Однак дуже важливі деталі для власного концепту мені вдалося підкреслити, тобто я не зовсім очікувала, що знайду у тут щось про своїх же персонажів, себто про себе ж саму.

Звісно, буде важко сказати, про що саме книжка. Але вона літня, попри навіть те, що інші пори року присутні. Літня, театральна, сентиментальна та сира, причому у позитивному значенні слова. Хоча навіть так: сирою вона стає приблизно у другій половині тексту, бо перетворюється на потік свідомості, який руйнує всю структуру попередньої історії, й від цього саме таким відчувається. Потік свідомості при цьому дуже невизначений (руйнація п'ятої стіни, знову ж), бо засновники цього літературного напряму на початку модернізму принаймні обмежували себе формальними ознаками тексту, на відміну від Дереша, який, будь його воля, із високою вірогідністю попросив би надрукувати замість тексту твору у форматі .dock власний рукопис.

Як на мене, за даний текст було б чудово взятися після прочитання "Намір!" у випадку, якщо бажаєте ближче познайомитись із автором на рівні "випадкової зустрічі, що запам'ятається надовго, але в існуванні одне одного з часом почнете сумніватися".

Останнім часом майже будь-які "життєві" жарти поза бульбашкою особливо різко сприймаються як ті, що не відповідають особистому досвіду. Хоча й раніше це помічала, але не так сильно, бо ті мали на мене та стиль життя певний вплив.

Той, хто поставив емоджі "🤮", нам треба поговорити.