Ксю читає


Гео и язык канала: не указан, не указан
Категория: не указана


Невеличкий читацький бложик

Связанные каналы  |  Похожие каналы

Гео и язык канала
не указан, не указан
Категория
не указана
Статистика
Фильтр публикаций


Минулого тижня я буквально за два дні прочитала "Піранезі" Сюзанни Кларк, ви могли бачити книгу в минулотижневому стосику з літвівторка.

Памʼятаю, коли анонсували переклад українською, одна знайома рекомендувала обовʼязково прочитати цю книгу, та при цьому не зазирати в анотацію, тож я уникала всіх згадок, щоб нічого собі не заспойлерити, та дечого все ж нахапалася (та це некритично).

Взагалі ми читали цю книгу разом з Драконячим клубом, але на той момент я не мала доступу до фізичного перекладного примірника, а читати чи слухати англійською якось була не дуже налаштована.

Книга зі мною з грудня, та я все ніяк не могла на неї налаштуватися, але на щастя минулого тижня випала така нагода.В перший вечір я читала півтори години, в другий - три з хвостиком, і сумарно на книгу в мене пішло трошки менше 5 годин.

Відразу розкажу про закладинку, що до неї обрала. Справа в тому, що назва книги, "Піранезі" - відсилає нас до Джованні Батісти Піранезі, італійського барокового архітектора. У свою чергу Піранезі надихав видатного нідерландського графіка, що жив і творив в 20 сторіччі, Мауріца Ешера. Я знаю і люблю Ешера ще зі школи, і минулого року мені пощастило відвідати його дім-музей в Гаазі. І закладинкою до "Піранезі", власне, виступив квиточок з цього музею, на якому ми бачимо фото макету, створого за однією з робіт Ешера. Як виявиться пізніше, вайбами ця споруда досить близька до того, що я побачила в "Піранезі", правда в досить зменшеному форматі.

Це було моє перше знайомство з авторкою. Крім "Піранезі" в неї є досить великий роман "Джонатан Стрендж і містер Норрел", а також збірка фентезійної короткої прози "Леді з Ґрейс-Адью та інші історії", і власне саме цією книгою я б хотіла продовжити наше знайомство.

Я не буду нічого розповідати про сюжет "Піранезі", лише свої враження. Це було дуже химерно. Я читала, і не розуміла - де ми, чому, що відбувається, будувала якісь гіпотези, але от відразу якісь нові деталі їх руйнували. І я рухалася разом з цими хвилями сторінка за сторінкою.

Далі дещо почало прояснятися, і наприкінці, хоч в мене і не настало повне уявлення, як працює світ книги, я отримала відповіді на більшість своїх запитань і вони мене задовільнили.

Я бачила як захоплені відгуки, так і різко негативні - когось не влаштовував стиль самої оповіді, хтось лишився незадоволеним фіналом. І я рада, що мені книга дуже зайшла, і я обовʼязково рекомендую її до читання.

4.75 🌕🌕🌕🌕🌖




На нас вже насувається #літвівторок !
З минулого тижня паперовий стосик поточного читання оновився повністю, і хоч тут лише дві книжечки, та ви гляньте на цього товстунця! А що ви сьогодні читаєте?


Час несеться, і треба звикати, що вже квітень 🙈 Але це значить, що звіт за березень в Рорку вже є :) Показуйте свої, якщо користуєтеся! А я обіцяю вже скоро детальніше розказати про цей застосунок, чесно-чесно))


Разом з книжковим клубом "Читати не боляче" в березні ми читали і обговорювали культовий твір Джозефа Конрада "Серце пітьми".

Автор - етнічний поляк, що народився в Бердичеві (пізніше жив в Чернігові, Києві та Львові до 17 років), але увесь світ знає його як англійського письменника (хоча англійська начебто була для нього третьою мовою після польської та французької).

Роман "Серце пітьми" (1898) є напівавтобіографічним твором про подорож британського моряка разом з бельгійською торговою кампанією в Конго. Хоч твір є і не надто обʼємним, мені, як і решті учасниць клубу він читався важко. Я впоралася за 4 години за три підходи (відповідно до трьох розділів), хоча це було і не просто. Я читала електронку від Астролябії, і перед кожним з розділів ми маємо красиву гравюру.

Не дивлячись на те, що роман вважається антиколоніальним, я не побачила явного засудження імперіалізму ані від героїв, ані від автора. Але, звісно, це та тема, навколо якої постійно блукали мої думки протягом читання. До речі, Вікіпедія каже нам, що 1975 року нігерійський письменник Чінуа Ачебе заявив, що Конрадів роман є «образливою та жалюгідною книгою», яка дегуманізує африканців. Він також стверджував, що «Серце пітьми» — твір «чортового расиста». В одному з його інтерв'ю Чінуа Ачебе каже:
Читаю­чи «Серце темряви», – а це дуже і дуже високо оцінена книга, – я зрозу­мів, що я є одним з тих дикунів, що стрибали і танцювали на березі.


В цілому моє враження співзвучне з позицією Ачебе. Мені важко сказати, чому саме цей роман став культовим і так вплинув на багатьох послідовників. Мені було тяжко слідкувати за подіями, бо темп був досить нерівномірний. Нас весь час інтригують розповідями про одного одіозного персонажа, та бачимо ми його досить побіжно, ще й при смерті.

Роман змусив мене згадати, як минулого травня я провела декілька днів в Брюселі в гостях у подруги, що мешкала у відносно віддаленому від центру районі. Подруга (українка, що перебралася туди через вторгнення, але на момент написання цього посту вже повернулася в Україну) неоднократно наголошувала, яка Бельгія багата країна. Гуляючи її районом ми побачили розкішну будівлю, з вежами та пишним оздобоенням, яка радше нагадувала палац. Виявилося, що це місцевий жек. Але, якщо чесно, я не надто задумувалася про природу багатства цієї країни. Лише через півроку, слухаючи подкаст про Патріса Лумумбу, я по-трошки стала усвідомлювати, а роман Конрада доклав пазликів до картини.

Колоніалізм - огидна сторінка історії. В романі все крутиться навколо слонової кістки, що по суті є чисто декоративним матеріалом (як і золото), але заради його видобутку поневолювалися цілі народи та винищувалися прекрасні величні тварини. Конрад не зачіпає тему видобутку каучуку, який також процвітав в тодішньому Конго. Бельгійський король вигадав спосіб підвищити видобуток в 40 разів: для цього він усього-навсього встановив надлюдські добові норми, а тим робітникам (читай рабам), які в неї не вкладалися - відрубали праву кисть. Якщо робітник повторно не впорався (а це, звісно, не дивно з однією рукою) - то відрубали ще й ліву. Відрізані кисті навіть якийсь час були місцевою валютою.

До речі, за мотивами роману Конрада знятий культовий фільм Френсіса Форда Копполи "Апокаліпсис сьогодні", але це поки що прогалина в моєму кінобеклозі.

Однак, не дивлячись на всі ці роздуми, на які роман мене наштовхнув, та його фундаментальний вплив на пізніших авторів, я не можу дати творові високу оцінку, бо особисто мені він не зайшов ані за формою, ані за змістом.

2.5 🌕🌕🌗🌑🌑

В квітні разом з "Читати не боляче" ми обговорюємо біографічний роман Степана Процюка про Григора Тютюнника "Місяцю, місяцю".




А зараз, власне, мої враження від "Дівчини з ведмедиком"!

Хочу почати з деяких передумов, з якими я підійшла до читання цього твору Домонтовича.

Перш за все, назва. Чомусь я запамʼятала назву цього роману, коли чула його згадки раніше, як "ДівчинКа з ведмедиком". Ця одна літера вже робить певну хибу сприйняття.

По-друге, мені пригадуються згадки про цей роман в порівнянні з прасті госпаді "Лолітою" Набокова, в першу чергу з точки зору, що Домонтович написав свій твір на 27 років раніше. Але на щастя, я не побачила між цими творами нічого спільного. Не знаю, можливо щоб відслідкувати якісь паралелі, слід почитати магістерську роботу Христини Соловій, але мені відверто не хочеться цього робити.

Головний герой роману - знову науковець, хоча не настільки екзальтовний, як Серафікус. Йому пропонують почати давати приватні роки для двох доньок в заможній родині - 16-річній Зині та 18-річній Лесі. І от саме Зина дала назву роману, бо мала цілу колекцію ведмедиків.

Читаючи про стосунки, що склалися між героями, викладачем та ученицею, мене не охоплювала огида, як при читанні "Лоліти", адже там ми з перших сторінок бачимо, що Гумберт - педофіл, і Лоліту він дуже ретельно грумив. У Домонтовича ситуація, на щастя, зовсім протилежна. Подекуди мене звісно веселив чоловічий погляд на ситуації, коли дівчина навіть не те, що фліртує (чи маніпулює, як дехто зазначав на нашому клубному обговоренні), а просто досить невинно (хоча і не завжди) розважається від підліткової нудьги.

Протягом роману як від Зини, так і від інших персонажів, ми чуємо критику патріархального суспільного ладу, неприйняття концепції цноти як найбільшого скарбу дівчини, бажання переосмислити гендерні ролі.

Роман я прочитала за два вечори по 2 години з хвостиками (бо піджимала дата обговорення в клубі), але він і так досить легко йшов, і мені було набагато більш захоплююче, ніж в "Серафікусі".

Загалом я дуже рада, що закрила цю прогалину в українській класиці, ще й отримавши задоволення. Я не скажу, що лишилася в супер-захваті від фіналу, і навіть готова поставитися до головного героя як до ненадійного оповідача. Але загалом мені дуже сподобалося.

До речі, ведмедик на фото - з польської гуманітарки, куди я прийшла в березні 2022, шукаючи якоїсь іграшки для кота, бо їхали ми з ним з дому 24 лютого з розрахунку "на пару днів", але з того часу він, на відміну від мене, поки що так і не повертався в Україну.

В квітні ми разом зі спільнотою Bromance читаємо "Людину у високому замку" Філіпа Діка.

4.5 🌕🌕🌕🌕🌗


На черзі чергова розповідь про прочитане, і це буде Домонтович.

Для книжкового клубу Bromance ми в березні читали "Дівчину з ведмедиком". Це досить невеличкий твір, який однак нарікають романом, тому найчастіше його друкували в збірці з "Доктором Серафікусом", про якого я зараз і розповім (а про "Дівчину" буде пізніше окремий пост).

По-перше, думаю варто сказати декілька слів про постать автора. Якщо ви про нього ніц не чули, я б рекомендувала оце ознайомче 15-звилинне відео (і взагалі ютуб-канал "Історія для дорослих" - моя любов), з якого ми дізнаємося, що Віктор Петров (Домонтович - його літературний псевдонім) - не лише літератор, а і розвідник, а ще цілком ймовірно - подвійний агент. До речі цією зимою в мене була нагода сходити пошукати його могилу на Лукʼянівському кладовищі, та на жаль я тоді надала перевагу провести час деінде. Але тепер, нарешті познайомившись з творчістю автора, планую до цієї ідеї обовʼязково повернутися.

Роман "Доктор Серафікус" написаний в 1929 році, але опублікований вперше майже 20 років потому в 1947 в Німеччині. Я прочитала його десь години за 4.

Отже "Доктор Серафікус" розповідає нам про київського науковця, який трохи не від світу цього. За його роздумами буває цікаво спостерігати, але найчастіше мені було нуднувато. Далі певно ховатиму під спойлер те, що стосується не моїх вражень, а сюжету.

Головний герой роману має не досить традиційну гендерну ідентичність - звісно він це ніяк не проговорює, але ми бачимо його роздуми про те, як би завести дитину, щоб не залучати до цього процесу жінку, бачимо (хоч і побіжно) згадку про його "друга", коли всі знайомі називали їх чоловіком і дружиною, тощо.

Врешті в героя закохується рокова жінка, і мені теж не дуже зрозуміла природа цієї закоханості: зовнішньо Серафікуса зображують як дуже неохайного і непривабливого, в спілкуванні він теж не надто чарівний, що ж торкнуло Вер - мені так і лишилося незрозумілим.

Направду головний герой роману чимось нагадував мені Андрія Лаговського з однойменного роману Агатангела Кримського - це дуже схожі типажі екзальтованих науковців зі складною ідентичністю. Правда Серафікус буде постарше, тому в ньому вже немає тієї легкості, яка інколи була притаманна Лаговському.

До речі, цих двох авторів багато чого повʼязує. Наприклад, Домонтович писав про Кримського викривальну статтю (хоча начебто вона і не була долучена до судового процесу), і врешті Кримський був зісланий в Казахстан разом з Людмилою Старицькою-Черняхівською, матірʼю Вероніки Старицької, яка була прототипом Вер у самого Домонтовича.

Загалом я, як це часто буває з класикою, рада, що нарешті познайомилася з цим твором, але не скажу, що він надто мене вразив.

Цікавим є інше. Дочитавши роман, я побачила передзамовлення на нього в серії Віват Класика, і була здивована, що в книзі не буде інших творів, адже "Серафікус" досить невеличкий. Але потім, почитавши детальніше, я згадала вже відому мені, але забуту інформацію - нещодавно в архівах була знайдена друга частина роману, і зараз вона вперше буде опублікована. І, якщо чесно, я трохи сприкрилася - чому ж я не дочекалася трошки, щоб прочитати твір повністю? Але це означає, що рано чи пізно ви побачите від мене відгук на другу частину :)

3.25 🌕🌕🌕🌘🌑




Де ж шукати книжкові клуби? Я б радила тематичний телеграм-канал. Авторки каналу роблять титанічну роботу з агрегації даних щодо дуже багатьох клубів, зазначаючи яку книгу читають, коли обговорення, в якому форматі, яка вартість (якщо вона є).

До речі про цей останній аспект. Всі клуби, що я відвідую - безкоштовні, хоча часто там пропонуються ініціативи щодо надсилання книг до бібліотек, але вони опціональні та добровільні (хоча за можливістю я, звісно, долучаюся). Єдине виключення - книжковий клуб Bromance, але там трохи нетипова ситуація: я в першу чергу підтримую творців подкасту, і в нагороду за це маю доступ до чудової спільноти, а вже книжковий клуб йде до неї таким собі бонусом.

Хоча популярним є формат, де участь в обговоренні платна, наприклад 300 грн тощо. Зазвичай це передбачає, що організатори запропонують якийсь додатковий контент, як-то міні-лекцію про автора чи контексти, які оточують твір. Але частіше за все на наших "безкоштовних" зустрічах хтось з учасниць приносить додаткову цікаву інформацію подібного штибу, якось одна з читачок підготувала цілу презентацію про серійних вбивць.

Ще хочу виділити три клуби, до яких я долучаюся нерегулярно.

По-перше, це книжковий клуб від Емми Антонюк та Яни Брензей "Вовчиці". Вони обговорюють обрану книгу вдвох наживо на ютубі, паралельно озвучуючи коментарі в чаті.

По-друге, це книжковий клуб книгарні "Сенс", який власне відбувається наживо в цій книгарні (раніше був на Арсенальній, але можливо тепер буде і на Хрещатику?). Обговорення відбувається в наступному форматі: до кожної книги є "читацький щоденник", який допомагає структурувати враження від прочитаного. Під час обговорення основні дійові особи - це модераторка Анастасія Євдокимова, четверо читачів за столом разом із нею і глядацький зал. Глядачі за столом - активні учасники дискусії, але періодично якщо в глядачів в залі є коментарі - вони отримують мікрофон і мають змогу озвучити свої погляди на обговорювані аспекти. Я мала нагоду долучитися до обговорення як глядачка в залі в грудні, і це був дуже цікавий досвід.

І по-третє, це Read and Drink Club, де четверо подруг по суті записують свої субʼєктивні обговорення в форматі подкасту, а слухачі вже пост фактум можуть коментувати випуски. Ці обговорення переважно не надто експертні, більше наповнені субʼєктивними враженнями, до того ж учасниці в процесі сьорбають якийсь алкоголь, щоразу різний, і неодмінно про нього розповідають. Але слухати їх книжкові враження для мене дуже фаново, тому я перевіряю, що ж вони зараз читають, щоб не пропустити цікаві мені епізоди.

Спільним для цих трьох лубів є те, що організатори обирають книжки самостійно. Мені подобаються ці обговорення, але подібний формат залученості для мене занизький (крім можливості бути присутньою в Сенсі наживо), тому я не читаю книги спеціально для цих клубів - але із задоволенням дивлюся постфактум про ті твори, що мене зацікавили.

Підсумовуючи, для мене досвід книжкових клубів це по-перше можливість бути частиною спільнот, які проживають разом нові читацькі досвіди, і відповідно враження помножуються в декілька разів: або завдяки тому, що хтось відчув те саме, що і ти; або навпаки через можливість поглянути на книгу з зовсім неочікуваного боку. А також гарна можливість відкривати собі якусь зовсім нову літературу, або мати гарний привід взятися до чогось відомого, що давно відкладалося.

Знаю, що серед моїх читачок та читачів дуже багато учасників різних клубів, тож розкажіть - а що це для вас?


Можливо ви звернули увагу, що я часто пишу про книги, які читаю разом з книжковими клубами, та окремі розлогі розповіді про особливості кожного з клубів, до яких я долучаюся. В цьому пості я хочу підсумувати свій досвід і те, що мене мотивувало до цих клубів доєднатися.

Є така приказка (або може чиясь цитата, та на жаль автора не знаю):

"Горе, розділене з кимось, зменшується вдвічі. Натомість радість, розділена з іншою людиною - пропорційно зростає".


Для мене дуже важливо ділитися враженнями і емоціями від усього: звісно починаючи від війни, але також і від приємніших аспектів життя - фільмів, подорожей, їжі, зустрічей, тощо. І якщо всі ці теми я знаходила, з ким розділити, то з книгами - важче.

По-перше, в мене не надто багато близьких друзів, що читають. По-друге, часто ми читаємо зовсім різні речі, і якщо я, звісно, можу поділитися поверхневим враженням про прочитаний твір, то іноді хочеться обговорити якісь дрібні деталі з тими, хто пройшов ту саму подорож сторінками. І тут в нагоді стали книжкові клуби.

Першим моїм клубом стала твітерська "Закладка", і коли я дізналася про цей клуб - там починали читати "Соляріс" Лема. Я, звісно, чула і про цього автора, і про цю книгу, але приводу взяти її до рук якось не траплялося - аж до моєї зустрічі з клубом. Отже наступна причина, чому я люблю книжкові клуби - це привід прочитати щось із класики, тобто ніби і вартісне, і відоме, але що постійно відкладаєш (до речі цей аспект проговорювали в останньому випуску подкасту "Запах слова" стендап комік Сергій Чирков і літературознавець Євген Стасіневич).

Другим моїм клубом став Драконячий - і першою книгою, яку я читала з ними став "Останній дім на безпечній вулиці". Я ніц не чула ані про цю книгу, ані про її авторку, а решті вона справила на мене дуже сильне враження. Тому це моя чергова мотивація читати разом з клубами: відкривати для себе щось абсолютно нове. Не завжди це нове співпаде з моїми смаками, але це точно розширення горизонтів, а це дуже цікаво.

Ну і повертаючись до першої причини - обговорення спільного читацького досвіду часто наштовхує на дуже цікаві роздуми. Нерідко з учасницями різних клубів в нас складаються протилежні враження про прочитане - і коли кожна сторона аргументує за свою позицію, буває дуже захопливо поглянути на щось чужими очима.

Переважна більшість клубів, до яких я належу, обговорює книги в формати групового дзвінка в zoom чи google meets, і я люблю цей формат - раніше під час обговорення я переважно курила кальян, поки гостила вдома у батьків - розгадувала японські кросворди, а зараз переважно вишиваю. Таким чином я слухаю дискусію та за необхідності долучаюся до неї - а руки чимось зайняті :)

Але є і інший формат, який ми зокрема практикуємо в Драконячому клубі - це текстове обговорення. З одного боку, іноді воно буває менш концентрованим, бо в учасниць або немає чого особливо написати, або не зачепило, тощо (а в синхронному голосовому форматі я впевнена, що дискусія б все ж народилася). Але бувають і довгі заруби з відстоюванням своєї думки, за чим дуже захопливо спостерігати та брати участь.

Також плюсом такого формату є можливість повернутися до обговорення пізніше. Так я прочитала книгу, що клуб читав в листопаді, лише зараз, і змогла побачити детальні враження від учасниць.

Ще один класний момент, який ми почали практикувати цьогоріч - читання за графіком. І якщо з "Лазарусом" нам це не дуже вдалося, то от з товстунцем Пола Остера йде просто супер! До того ж ця грубезна книга дуже легко може загнати в нечитун своїм обʼємом (хоча вона і дуже захоплива як на мене), а от маючи графік ми отримуємо додаткову мотивацію рухатися далі. Ну і дуже зручно тут і зараз обговорорювати якісь несподівані сюжетні повороти, не чекаючи кінця місяця.

Звісно, якби я жила в Україні, я б спробувала й инший формат - обговорення наживо, таких зараз теж є вдосталь. Але на жаль я позбавлена такої можливості (поки що).


Чергова розповідь про прочитане, і на черзі "Це - Маґрітт".

Але почну напевно не про книжку, а про своє знайомство з художником. Це сталося в дитинстві через фільм "Афера Томаса Крауна", який крутили по телеку. Це фільм-пограбування, в якому головний герой намагається викрасти з Нью-Йоркського Метрополітану картину Моне, і в якийсь момент, щоб заплутати переслідувачів, використовує "двійників" - однаково одягнутих людей в капелюхах-котелках, натхненних образом з картини Маґрітта.

Далі років 8 тому подруга, що на той момент жила в Парижі (Танюш, привіт!) подарувала шопер з якогось музейного гіфт-шопу: там була зображена трубка і напис "This is not a pipe". Так я дізналася про цю серію картин Маґрітта, коли він став намагатися відокремити предмети та їх зображення. До речі, цей шопер маю досі, він суперзручний - згортається в малесеньку кишеньку, а розгорнутий - обʼємний та міцний, я собі вже кілька з тієї серії додатково докупила.

І нарешті найплідніше я познайомилася з творчістю Маґрітта цьогоріч, коли на кілька днів зупинялася в Брюсселі. На жаль, дім-музей був зачинений на реставрацію, але колекція частково була перенесена до Королівського Музею Витончених Мистецтв.

З таким бекграундом я підійшла до книжки. Що ж, вона дала досить детальне уявлення про життєпис художника, творчі виклики, з якими він стикався, його оточення та взаємодію з тогочасними мистецькими течіями. І це, звісно, цікаво та корисно. Та напевне, найбільше мене цікавили роботи "класичного Маґрітта" - вони найбільше захоплюють мене своїми метафорами та загадками. Але з точки зору таймлайну, цей період тривав не надто довго, відповідно в книзі йому не надали багато уваги. Тому мені просто потрібен окремий альбом з работами художника, от і все :)

Цю книгу, як і більшість подібного формату, я читала щодня десь по 5 хв, і всього прочитала десь за годину з чвертю.

До речі, факт, який я дізналася з відвідин виставки в Брюсселі, і який не згадали в книзі, а дарма - Маґрітт любив влаштовувати вечірки з іншими художниками, і на них вони колективно вигадували назви його картинам. Мені ця традиція здалася дуже теплою і зухвалою.

3.75 🌕🌕🌕🌖🌑




Сьогодні #літвівторок, в стосику з попереднього тижня спостерігаємо ротацію однієї книги. А що сьогодні читаєте ви?


Минулого тижня Україна відзначала День поезії, та я якось не встигла на це відреагувати належним чином. Тому зараз трошки розкажу про книжку, яку зараз читаю.

Це [dasein: оборона присутності] Ярини Чорногуз, що вийшла у видавництві Віхола минулого року. Авторка віршів - військова, бойова медикиня і розвідниця. Тому очевидно, що ця книжка - зразок сучасної комбатантської літератури.

Передмову до збірки написав Вахтанґ Кебуладзе. Крім віршів тут багато чорно-білих фото з війни.

Закладинку, якою я користуюся для книги, мені подарувала чудова художниця Ріна - я замовляла в неї розмальовку деяких книжкових зрізів (які обовʼязково вам покажу пізніше), і цю закладинку вона доклала як бонус, що було дуже приємно. На ній зображений мирний літачок на мирному небі і фраза про мирні гори і ріки, - все наче таке просте, і водночас таке далеке.

Забігаючи наперед скажу, що збірка досить темна, та можливо ви б хотіли отримати власний шматочок мілітарної поезії в цей понеділок? Якщо так, пишіть в коментарі номер сторінки з 17 до 123.




Як і обіцяла, розкажу про зустріч з Наталією Довгопол, авторкою серед іншого серії про шпигунок, яку ми читали разом з Бостонським книжковим клубом.

Перш за все, пані Наталія видалася мені напрочуд приємною і цікавою жінкою. В нас дещо схожий бекграунд, адже я з 2016 року долучилася до спільноти рольовиків, авторка ж довго тусувалася з реконструкторами і була участницею старокиївського кабаре. Якимось чином особисто ми не перетиналися, хоча в нас купа спільних знайомих.

Після весілля з 2018 року Наталія стала мешкати в Греції, і за її словами письмо стало для неї тим містком, що сполучав її з Батьківщиною. За перший рік вона написала два твори, і планувала зробити павзу, та на очі попалася новина про літературний конкурс "Коронація слова", дедлайн якого був через місяць. І вона поставила перед собою мету написати нову книгу, щоб подати її для участі в конкурсному відборі. Так і зʼявилися "Шпигунки". Врешті книга отримала 2 місце в цьому конкурсі в категорії "Романи".

Початково це мала бути самостійна книга, авторка не планувала продовження. Але через успіх серед читачів і те, що шпигунський світ, представлений нам в книзі був родючим ґрунтом для нових історій, Наталія взялася за написання другої частини.

Цікавим є те, що серія має певну кризу щодо визначення своєї авдиторії. З одного боку, в першій частині ми знайомимося з головною героїнею в 12 років, а основні події відбуваються напередодні її 18-річчя. В мистецтві прийнято асоціювати вік глядача з віком головного героя. Виходячи з цього можемо класифікувати Шпигунок як young adult. Проте в першій книзі авторка піднімає досить дорослі теми, хоч і не надто в них заглиблюється. Є цікаве відео, де враженнями від книги ділиться 11-річний хлопець - йому сподобалася книга, пригоди, і всі підняті важливі теми він зрозумів. Також він став бета-читачем другої книги, і от вона йшла йому важче. Бо тут по-перше сюжет набагато більш закрученіший, і проблематика можливо вже не так відгукається юним читачам. Тому з категорізацією стає важкувато. Але побачимо, що нам принесе третя книга, і я маю підозру, що вона буде ще доросліша.

Важливим аспектом поки-що дилогії є те, що, не дивлячись на те, що шпигунські пристрасті носять наших героїнь по всьому світу, в них є нерозривний звʼязок з Україною, і при цьому Україна вписана в загальносвітовий контекст.

Я дуже ціную, що в нас є можливість поспілкуватися з авторами книг, які ми читаємо тут і зараз. Навіть якщо не наживо, то для наших сучасників зазвичай можна знайти інтервʼю та презентації. Це дозволяє вийти за межі палітурки і добудувати навколо літературного твору додаткове мереживо передумов, контекстів та сенсів.

Тому безмежно вдячна Бостонському клубу за організацію цієї зустрічі, зокрема Лані як ініціаторці і Ані як модераторці 😘




Нарешті готова розказати про другу частину серії Наталії Довгопол "Шпигунки: колапс старого світу". Я вже згадувала, що ми читали першу частину серії разом з бостонським книжковим клубом, і мені настільки вона залетіла, що я практично відразу почала читати другу книгу. За тиждень, приблизно по годинці з хвостиком на день, впоралася.

Якщо чесно, продовження сподобалося мені трошки менше. Перша книга була дуже добре структурована, а от в другій ще більше подій, і вони закручуються в стрімкий вир. Але при цьому вони часто описані досить поверхнево, і я навіть трохи губилася в тому, що відбувається.

Разом з героїнями ми постійно подорожуємо: побуваємо на Мадагаскарі, в Грузії, Пекіні, Люксембурзі, Відні, США, і напевно ще десь, вже повилітало з голови. Але як на мене, було б краще сфокусуватися або на тій частині історії, що відбувалася в Штатах (сухий закон і мандрівний цирк), або на другій частині в Європі (початок першої світової).

Якщо в першій книзі ми знайомилися з самим притулком та трохи дізнавалися про те, як працює шпигунська мережа, то в другій ми стикаємося з крахом усього знайомого, недаремно в назві є слово "колапс".

Я напевно підсумую моє враження про обидві книги в наступному пості, доповниши їх враженнями від зустрічі з авторкою, яка завітала до нас на клуб. Але, забігаючи наперед, скажу, що зараз на передпродажі третя книга, і я планую її прочитати, щоб завершити для себе цю історію. А також Віват видає чудові оверлеї.

4.0 🌕🌕🌕🌕🌑



Показано 20 последних публикаций.

103

подписчиков
Статистика канала