Мопассан багато хотів від читачів.
У передмові до роману "П'єр і Жан" Гі де Мопассан виділив різні типи читачів.
"По суті, читацька публіка складається з багатьох груп, які кричать нам:
- Втіште мене.
- Повеселіть мене.
- Дайте мені посумувати.
- Розчульте мене.
- Дайте мені помріяти.
- Розсмішіть мене.
- Примусьте мене затремтіти.
- Примусьте мене плакати.
- Примусьте мене міркувати.
І тільки деякі обрані уми просять художника:
- Створіть нам що-небудь прекрасне, у тій формі, яка найбільш характерна вашому темпераменту".
Прочитав я - і спершу соромно стало. Навряд чи я наважився б дивитися Мопассану в очі. Я ж один із тих читачів, якими він незадоволений.
Дуже рідко я підходжу до книжки як "обраний ум". І зазвичай не виходить: починаю сумувати, радіти, думати, тремтіти тощо.
Та чи заважає одне другому?
Подумавши, я розслабився. То ж він, Мопассан, хотів би, щоб його читали такі читачі. Чи багато таких було тоді і скільки зараз?
Люди читають як уміють. І багато залежить від книжки. Якщо я сміюсь чи плачу, поки читаю, значить авторові щось все-таки вдалось. Чого ж тут сумувати? Тут радіти треба й автора вітати.
Якби ми читали книжки так, як того хотіли автори, то ми не мали б за що їх (і книжки, і авторів) любити.
До речі, за тиждень у Гі день народження. Ні на що не натякаю, але "П'єр і Жан" - дуже короткий роман, всього 130 сторінок.
Про нього ще напишу окремо.
Роман тут: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=3741
У передмові до роману "П'єр і Жан" Гі де Мопассан виділив різні типи читачів.
"По суті, читацька публіка складається з багатьох груп, які кричать нам:
- Втіште мене.
- Повеселіть мене.
- Дайте мені посумувати.
- Розчульте мене.
- Дайте мені помріяти.
- Розсмішіть мене.
- Примусьте мене затремтіти.
- Примусьте мене плакати.
- Примусьте мене міркувати.
І тільки деякі обрані уми просять художника:
- Створіть нам що-небудь прекрасне, у тій формі, яка найбільш характерна вашому темпераменту".
Прочитав я - і спершу соромно стало. Навряд чи я наважився б дивитися Мопассану в очі. Я ж один із тих читачів, якими він незадоволений.
Дуже рідко я підходжу до книжки як "обраний ум". І зазвичай не виходить: починаю сумувати, радіти, думати, тремтіти тощо.
Та чи заважає одне другому?
Подумавши, я розслабився. То ж він, Мопассан, хотів би, щоб його читали такі читачі. Чи багато таких було тоді і скільки зараз?
Люди читають як уміють. І багато залежить від книжки. Якщо я сміюсь чи плачу, поки читаю, значить авторові щось все-таки вдалось. Чого ж тут сумувати? Тут радіти треба й автора вітати.
Якби ми читали книжки так, як того хотіли автори, то ми не мали б за що їх (і книжки, і авторів) любити.
До речі, за тиждень у Гі день народження. Ні на що не натякаю, але "П'єр і Жан" - дуже короткий роман, всього 130 сторінок.
Про нього ще напишу окремо.
Роман тут: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=3741