Дякую Віршометрії за можливість написати цей вірш. Майже одразу після того, як дізналась тему «Біла тиша», прийшла ідея написати вірш для привернення уваги до соціалізації нечуючих людей. Тому що багато хто з нас має таких сусідів, але через брак інформацї та розуміння деяких моментів, не включає нечуючих людей до свого кола.

У верлібрі описаний дійсний спосіб, як нечуючі люди слухають музику, їх сприйняття відрізняється від нашого, але для них це так само важливо. Також вказується на те, що вони можуть жити повноцінним життям, якщо не будуть виключені з суспільства.
Ну, і трохи романтизму, що кохання не має меж.

І нечуючі дійсно називають нас "ті, що говорять". Бо саме у цьому і є різниця на їх думку. Але ступені бувають різні.
Зараз багато людей живе повноцінно завдяки апаратам.
А є ті, хто говорить, але мовлення відрізняється, і через це теж ускладнюється соціалізація.

P.S.: трошки просвіти — зараз не вживаються позначення глухі або глухо-німі, правильно казати — нечуючі.