Гаразд, я люблю Ґоґвортські АУ, у яких персонажі ще студенти й поєднують порятунок світу та свій особистісний ріст з навчанням і т.д.
АЛЕ ПРОСТО УЯВІТЬ ЇХ ПІСЛЯ ШКОЛИ У СВІТІ ДЕСЬ ЯК У СЬОМІЙ КНИЗІ.
УЯВІТЬ СОБІ НАТАНІЕЛЯ ЯК СМЕРТЕЖЕРА.
А БАРТІМЕУСА - ЯК АВРОРА.
Я вже бачу сцену, в якій ці двоє перетинаються на якійсь місії, де один фактично повинен вбити іншого.
Але вони просто дивляться один на одного деякий час, абсолютно шоковані.
Бартімеус різко зупинив свій рух, навіть не встигнувши вимовити заклинання.
А чарівна паличка в руці Ната, незважаючи на те, яким непохитним і спокійним він хотів здаватися, помітно тремтіла.
Барт просто дивиться на цю людину, жахливого вбивцю і злочинця, настільки чужого, що просто відмовляється визнавати в ньому того слизеринського ідіота, якого він тисячу разів рятував від виключення або навіть смерті. Він згадує свої шкільні роки, те презирство, змішане з якимось розумінням і любов'ю, яке Бартімеус відчував до цього хлопця. Мабуть, якщо мені, як завжди, хочеться всюди впихнути свої пейрінги, у них навіть був не дуже довгий шкільний роман, і він донині не розуміє, як це могло статися.
І, чорт побери, так, цей хлопець був зарозумілим, настирливим, пихатим, амбітним дурнем з купою неправильних думок та стереотипів в голові, але Бартімеус вірив, хоч і не зізнавався собі в цьому до цього, що з нього може вийти щось путнє. Він бачив ті проблиски довіри, совісті, ба навіть якоїсь доброти. Адже тільки він знав, що Натаніель бачив у дзеркалі Ярцес (хоча Кіті знала, що це, щонайменше, не те, як він отримує усі шкільні нагороди). І чарівник, як ніхто інший, хотів зберегти ці якості, бо він вже втрачав дорогих людей.
Тепер він втратив Натаніеля Андервуда теж. Адже він знав, що якби на його місці був хтось інший, то вбивче закляття точно влучило б у ціль. Адже він бачив, що чорна мітка на руці хлопчика не була просто грою світла в сяйві зірок.
І якщо Натаніель хоче відтепер називатися Джоном Мендрейком, що ж, Бартімеус буде називати його так.