чуєш? ні, це не танки
це пускає коріння свідомість
у родючі ґрунти чорнозему на ґанку
де на залишках страху й покори пишеться нова повість

воля від люті тривожно стискає щелепу
ніби зубами хоче розгризти погане зерно
щоб воно не впліталось у колоси степу
поки рідна палає і стряхує з шиї ярмо

там, де луки вмиваються кров‘ю, гуртуються її діти
ніби слова, що, нарешті, зібрав докупи німий
і на шрамах братських могил знову виростуть квіти
але поки так сильно пече, хоч кричи, шепочи або вий

й поміж трав, що дихають вірністю, не проб’ється жоден бур‘ян
і зігниють до м‘яса руки, що хотіли цієї землі
а країна у помсту за кожну з отриманих ран
їх розі́пне на літері «ї»