онофріюк

море хвилюється три
як ми до цього дійшли?

все просто

людина на 65 – із води
люди – моря та калюжі
в глибинах – гріхи та скелі

і море все ще хвилюється
звісно
але тільки про себе

ми біжимо по колу
чи краще сказати – за схемою
лиш розпочався дебют
а тебе вже ледь не застрелили
бо голос диктує правила
питає, чи не боюся
обрати наступний хід
хоч вибір – це просто ілюзія

крок уперед
лише з дозволу вищих інстанцій!
бажання фігур виходять за рамки усталених соцкомбінацій
квадрати – спосіб режиму
ярмо мовчазної покірності
хто з вас і коли придумав цю казку про рівність?!

земля – чорно-біла
небо – скляний ковпак
кожне інакодумство завжди означатиме
пат-
ріархальні конвульсії
коли пішаки відсікають патéрн та
волосся
знімаю вінець
залишаюся гола й боса

коли укладали тактику
нас не брали в обчислення
пішаку не доступна корона
пішаку не потрібно мислити
не треба ламати стратегію
чи як це там називається?
варто лиш вийти з гри
і дошка сама зламається

герою, виходь нарешті
я тебе бачу
що, черговий юнак прийшов перевірити вдачу?
бармене! налийте ýзо!
йому б втамувати лють
ні, лиш мені та героєві!
друга та третя не пʼють

ну ж бо
сідай
розкажи
що тебе привело?
змусило так довго іти
щоб попастись на моє іклó
що кажеш? подвиг заради коханої?
о, зевсе!
все у традиціях епосу
хоч би один прийшов не вбивати
а піддатися еросу

слухай
знайомий з гераклом?
я його друга
на наші стосунки
гермес та діоніс ставили чималі суми
а потім
ти уявляєш!
він каже
набридло тебе кохати
хлопчина із комплексом бога
самовпевнений та пихатий

мені ж багато не треба,
ні прикрас, ні парфумів нудотних
лишень бо змирися
із моєю жагою плоті
брешуть філософи
кажуть
кохання не має меж
ну, цербер із ними!
передай гераклу вітання
якщо доживеш

але все ніяк не збагну
завжди був утішений, ситий
язики мої вмілі й ласкаві
ну, могла його часом вкусити
три голови – втричі більше любові,
а рубаєш з плеча – спрацьовує принцип множення
от ти!
скажи мені чесно
кому з вас такого не хочеться?

як дійшли плітки до афін
одразу налетіли гопліти
потикались один за одним
аби мене загубити
де повага до жінки?
я ж чиясь сестра та дочка!
ти взагалі мене слухаєш?
і сховай нарешті меча

ви, хлопчики, певно забули
я не слабка, не тендітна
я розчавлю твою голову
додам її в тіропіту
здиратиму шкіру
поки кров просякатиме
кожен куток кімнати
ой, ну розслабся, жартую!
як ти казав тебе звати?

що, трохи зле?
навіть пити не вмієш на рівні
жінка, спиртне
і вже не згадаєш як опинився в катівні
чуєш, герою
не думай, що силі усе під силу
гаразд, йди-но сюди
час закусити

парадокс

випускники недільних шкіл в підсумку стають атеїстами

а потім сидять в бомбосховищах
і моляться богу
в якого не вірять

бог давно не звертає увагу
що ти травиш себе популізмом
може внесла би трішки щирості?
в раціон

де ж та любов до себе
на якій ти усім наголошуєш

тренери не грають

я стримую власні емоції
як напад кашлю у транспорті під час пандемії
не хвилюйтеся
у мене інша бацила

і часом здається
що із пуповиною
перерізали звʼязок зі світ(л)ом
лиш вперед-назад
по дотичній

такі от гойдалки

наче покликали на піжамну вечірку
а я у піжамі не сплю

згадала про старенький, але дуже теплий мені текст.


літо. мені 8. великий майданчик у дворі. м'яч знову залетів за гаражі, треба лізти діставати. споримо на чувачі. випадає Саші. стоїмо на шухері, бо якщо мама побачить – буде сваритися.

у дворі спиляли вербу. будуємо хатку з гілок та листя, ховаємося там від дощу. розумію, що наступного разу вербу спиляють, коли я вже буду велика. вперше усвідомлюю усю невідворотність дорослішання.

тато дав пʼять гривень на морозиво замість двох. так багато, не знаю, що з ними робити. купила багато жуйок, граємо у гру "хто більше запхає собі до рота".

йдемо висіти на трубах. високо, не можу дістати. підсадили. підтягуюсь два рази. на один більше, ніж на тому тижні. пишаюся собою.

скачемо через резинку, Аню кличуть на обід. просимо винести води, бо якщо піде хтось із нас – заженуть додому.

граємо у хованки. я шукаю. Ваню дискваліфіковано, у під'їзді ховатися не можна.

літо. мені 22. порожній майданчик не такий вже й великий. старі труби досі стоять. як і гаражі. вербу ще не спиляли.

липень
пхає свої липкі пальці мені під сорочку
без активної згоди
торкається ребер і вказує
яке з них дефектне
і з якого усе почалося

шкіра пече
ще декілька доторків
і вона відшарується
разом зі здатністю відчувати
ну і нехай
від рефлексії нудить
і це найчесніший рефлекс
на який я ще здатна

літо вологе
ніби приміщення
де забагато людей
їхнє дихання важке й поверхневе
такі ж і думки

нехай їх змиє блаженною зливою

а липень далі розпускає руки
шепоче на вухо
що я все це вигадала

ґазлайтер

писала на інтерактив у спілку. нехай тут теж буде.


земля обертається навколо сонця і смерті
життя – це лише апендикс у плеяді небесних тіл
її стопи стомилися, вони обвуглені й стерті
вічності теплі присмерки – все, чого так хотіла

аби не боліло серце її всеїдне
аби затягнулися рани, що словами й страхом порóслі
аби лиш надщерблені зуби цього дурного світу
дали їй спокій
хай веде її долороза

зашморг із нитки, що відміря́ла лахесіс
вона ж бо задовга, бо бог – ненадійний оповідач
аріадно, пробач
думки розвивались партеногенезом
коли темрява пестить – потрібно бути обачним

обрій очима птаха, променади садами сімберга
вона так хотіла свободи, як вірянин жадає прощі
але раптом забракло монет, аби дістатися берега
праведний гнів отця – і кишені порожні

забуті обі́цянки встали поперек горла
ніби зерна граната, зачіпаючи кожну із вад
кістлява не терпить обману, вона пихата та горда
тому, персефоно, немає шляху назад

тепер вона дикар на вулиці цього міста
ні болю, ні суму, ні жалю
вони повтікали геть
тепер інші стопи стираються об поверхню
тої, що просиналася з півнями
й засинала з думками про смерть

наслідки великого вибуху відчуваються і донині
слова – це бактерії, що залишають рани у ротовій порожнині
дивись і запам’ятовуй
так складаються арії й оди ницими
дихати й відчувати
хоч і давитися синтаксичними одиницями

обітри знаки оклику, що забиті мені у долоні
приголосні – гіркі, голосні – терпкі та солоні
пропущені крáпки
коми ставив як знав і умів
на плечах залишив знак питання
на ключицях – відбитки зубів

чуєш як страх та неспокій беруть мене у дужки́?
покривають тире та пунктиром:
тривожним й важким
висипай мене із абетки, викладай ножем на папір
я – натюрморт із літер
я – словотвір

вона виросла біля моря
дихала йодом
ловила вустами проміння
дослухалась до хвиль, у них своя власна мова
такою говорять про смерть та про вміння

любити

любити темні глибини
і вперше – свої
вона пахла свободою й останнім серпневим багаттям
піском обпікала стопи і знала
все ще живі
усі її "я"
навіть ті, що носили розп‘яття

шкіра солона й гірка
очі – підводні печери
вона зберігала кожну покинуту мушлю
спогад про кожен бриз, що торкався її гідросфери
кожну рибину, яку викидало на сушу

брижі та шторм
в такт її біоритмам
вибивають на скелях та скронях недбалий ескіз
крики чайок, палюче сонце, молитва
вона виросла біля моря

море було зі сліз

згідно з теорією квантового безсмертя мене вже давно нема
я місячний кратер, скринька пандори або цілюща вода
знаю, що буде далі, не знаючи, що було колись
скидай свою шкіру та втому
вставай на коліна
молись

молись, щоб тримали стрій прокльони та замовляння
щоб на відрізку залишилось місце для покаяння
щоб побачити сонце, що зійде над полем із залишками орди
ніхто нічого так просто не дасть
хочеш? бери

бери, відбирай, відбивай, міцно хапайся зубами
так, ніби кров ще ніколи не залишила жодної плями
якщо це твоє, то втримають стелю бійці та іконостас
знаєш, завтра точно буде дощ, але не буде одного з нас

біжи
накивай п‘ятами
нехай сяє під стопами шлях
що аж сліпить
і нехай ніхто не дізнається
що ти пахнеш м‘ятою
а під ребрами – скло та квіти

не дізнаються
що в судинах мелодія тисячі лір
між лопатками протікає босфор
а ключиці – хребти нескорених гір
в їх печерах формуються
сталактити, кришталь і фарфор

не кажи
що під шкірою – безкраї ліси
де невпинно дощ і туман
а у зморшці між брів – краплі роси
що стікають по вилицях
аж до стежок із колотих ран

тікай
не показуй нікому
збережи свій глузд та лице
міцно тримай і цілуй
як ікону
але якщо не покажеш
тоді для чого це все?

це місто на березі бугу
у якому я ще щось відчувала
стоїть із повними жменями спогадів
жалю
та втоми

ноги та серце стискають судоми
коли мене тягне до місць
що все ще плекають пам‘ять
про мої сльози

а я вже й згадати не в змозі
лиш спазм спіраллю довкола трахеї
шепоче
що я все ще тут
і я все ще дихаю

забиваюсь у кут
бо не хочу відчувати діру
що досі покрита кіркою

я протираю її ганчіркою
змочену у рефлексіях
та вона все ніяк не затягнеться

а це місто бачило
як довго усе це тягнеться
намагається розібрати завали
аби я нарешті вдихнула

але у кров потрапляє тільки минуле
тому у цьому місті
я давно дихаю лише однією легенею

і все, що не вб‘є, згодом наповнить тебе сповна
тебе затопить по вінця і ти відштовхнешся від дна
вода заливатиме очі, знімаючи пелену
ти зробиш глибокий вдих і, нарешті, погасиш війну

і ось течія підхопить твій обгорілий каркас
хвилі проб‘ються крізь стіни, позбавляючи метастаз
омиють ченців, що молилися в надрах пустот
омиють страхи, сподівання та інших подібних істот

і разом із киснем повертаються почуття
ніби біженці, що вже й не чекали на диво і вороття
ти заплющуєш очі, уповаєш на спокій, та знову, хай йому грець
ляпас долі: на голову
знову
опускають
вінець

я лежу посеред кімнати
тиша гуде у вухах
згадую те
що вже ніколи не зможу мати -
спокій в усіх моїх рухах

нутро розпирають тривоги
задушити би їх у зародку
не згадаю вже й звідки ростуть їхні ноги
та вони все біжать
розповзаються
ніби весняні паводки

серце вкотре пропускає удар
я тим часом пропускаю під дих
де межа?
де прокляття, де божественний дар?
і як зробити хоча би вдих?

у грудях вода
у грудях вогонь
у грудях метал і скло
я готова здирати шкіру з долонь
тільки аби не пекло

відплив
спазм відпускає тіло
віддає уклін берегам
де цілувати, аби не боліло?
і яким молитись богам?

земля робить півоберт і обертом йде голова
десь за обрієм тихо палає сузір‘я персея
я заплющую очі, затихають навколо слова
може крихти спокóю будуть хоча б у морфея

але хтось відходить до сну, а хтось відходить у засвіти
я стою і мовчу, та нестерпно кричить у грудях
поки ніч колихає трава, мені далі потрібно іти
до могил
там, де квіти, що колись проростали у людях

мені сняться поля і тіла у цинкових трунах
сниться море та люди, що гинуть від дегідратації
десь там голоси, що повинні плескатись на струнах
та у вухах лиш гул ворожої авіації

ніч відповзає у тінь і промінь сідає на ґанок
він торкнеться землі і розсіються сум та імла
земля знову робить півоберт, що завжди приносить світанок
я знову розплющую очі і знову обертом йде голова

споглядаєш це все і не вписуєшся в повороти
захисний механізм організму - це черговий напад блювоти
у цю матрицю досі вписані і лани, і дніпро, і кручі
тільки з неї чомусь видалили сотні людей
у бучі

очедивно, це богом необачно пропущений баг
він дав воду, світило, тисячі інших благ
стільки мов та людей помістилось у цій симуляції
йому добре вдалось усе, крім одної дефектної нації

вона шкірить зігнилі зуби, а на тілі ятриться стигма
від її безглуздих бажань кровоточить уся парадигма
на великдень попрошу бога стерти її із коду
щоб усі ми, нарешті, пізнали сакральну свободу

чуєш? ні, це не танки
це пускає коріння свідомість
у родючі ґрунти чорнозему на ґанку
де на залишках страху й покори пишеться нова повість

воля від люті тривожно стискає щелепу
ніби зубами хоче розгризти погане зерно
щоб воно не впліталось у колоси степу
поки рідна палає і стряхує з шиї ярмо

там, де луки вмиваються кров‘ю, гуртуються її діти
ніби слова, що, нарешті, зібрав докупи німий
і на шрамах братських могил знову виростуть квіти
але поки так сильно пече, хоч кричи, шепочи або вий

й поміж трав, що дихають вірністю, не проб’ється жоден бур‘ян
і зігниють до м‘яса руки, що хотіли цієї землі
а країна у помсту за кожну з отриманих ран
їх розі́пне на літері «ї»

пиши, моя мила, пиши
стріляй словами на смак терпкими, як вишня
смійся і плач, знімай всі побої з душі
все пі́де під суд, коли пролунає тиша

коли змовкне сирена у вухах і зникне тривога -
відбудуємо все. зараз просто хочеться виспатись
ми відчуємо спокій і яка на смак перемога
помстимося. головне не розсипатись

ми ніколи не були братами і вже точно ніколи не будемо
у нас кров богдана та ольги, а у них - брехня поколіннями
ми для неньки і тіло, і душу, бо любимо
а вони хіба на коліна

з нами правда, свобода й натхнення
з ними страх та ні крихти святості
для них - вінець страждання та непро́щення
для нас - кінець епохи меншовартості

та поки бої, ми в підвалах, а міста у руїнах
пиши й прославляй, бо ти ж не дарма чорноброва
імперія завтра розі́рветься на своїх же мінах
а нація житиме доки житиме мова