Кожев залишився у історії інтерпретації філософії Гегеля як спеціаліст, що привернув значну увагу на діалектику Пана і Раба. Те, як Кожев описував ці стосунки, є напрочуд логічними та навіть досить простими, і разом із тим глибоко психологічними. Протягом ознайомлення із інтерпретацією Кожева та його описом історії цих стосунків, зберігається враження, що по цій книзі можна було б зняти фільм (можливо, щось натхненне Кожевом у кінематографі або літературі існує). Це відчуття присутнє принаймні тому, що історія стосується тих тем, які існують у нашому життєвому досвіді, але які ми часто не помічаємо або не говоримо про них. Хоча за Кожевом, вся драма історічних подій відбувається довкола Раба та завдяки Рабу, бо становище Пана безвихідне, саме ситуація, в якій опинився Пан, дуже привернула мою увагу та здалася навіть драматичнішою за становище Раба.
Як відомо, центром діалектики Пана і Раба є мета визнання. Звання бути Людиною, а не твариною – це те, що виборюється у ситуації можливої загибелі, коли суб'єкт стає вище за свій інстинкт самозбереження та встає обличчям перед страхом смерті. Або загинути у бою, або вибороти право на те, щоб називатися Людиною. Разом із тим, Пан у своєму статусі залежний від Раба, адже йому потрібен хтось, хто б його Людиною вважав. Раб як суб'єкт, що спасував перед Паном через страх загинути від його рук, віднині сам не може вважатися Людиною, адже він не зміг в очах Іншого побороти свій інстинкт самозбереження.
На цьому етапі Пан дійшов своєї життєвої мети – він здобув визнання називатися Людиною, він вже Людиною є, далі йому, по суті, нема куди розвиватися, адже мета досягнута. Все, що залишається Пану, це експлуатувати Раба, який перевтілює у акті Творчості Природу, аби споживати його продукт. У Раба в цій життєвій ситуації залишається екзистенційна мета – досягти визнання, аби задовільнити своє Бажання, незважаючи на те, що його перша спроба була невдалою. А тому, вся історія людства відбувається руками Раба, який намагається усіма силами задовільнити своє Бажання визнання – сам Пан у історії практично не задіяний, адже своєї мети він вже досягнув.
Хоча у Пана немає мети діяти та перевтілювати своє становище, чи дійсно ми можемо назвати Пана задовільненим у своїй позиції? Адже, зрештою, Пан дійсно досягає своєї мети – він здобуває визнання з боку Іншого, однак це визнання виходить з того, кого цей Пан сам не визнає. Пан може мати одного, десяток, сотню рабів, і всі вони в один голос будуть підтверджувати людськість Пана, однак всі вони в очах Пана будуть залишатися нічим, адже сам Пан Рабів не визнає. Складається враження, що те, до чого весь час Пан прагнув, є пустим.
Як відомо, центром діалектики Пана і Раба є мета визнання. Звання бути Людиною, а не твариною – це те, що виборюється у ситуації можливої загибелі, коли суб'єкт стає вище за свій інстинкт самозбереження та встає обличчям перед страхом смерті. Або загинути у бою, або вибороти право на те, щоб називатися Людиною. Разом із тим, Пан у своєму статусі залежний від Раба, адже йому потрібен хтось, хто б його Людиною вважав. Раб як суб'єкт, що спасував перед Паном через страх загинути від його рук, віднині сам не може вважатися Людиною, адже він не зміг в очах Іншого побороти свій інстинкт самозбереження.
На цьому етапі Пан дійшов своєї життєвої мети – він здобув визнання називатися Людиною, він вже Людиною є, далі йому, по суті, нема куди розвиватися, адже мета досягнута. Все, що залишається Пану, це експлуатувати Раба, який перевтілює у акті Творчості Природу, аби споживати його продукт. У Раба в цій життєвій ситуації залишається екзистенційна мета – досягти визнання, аби задовільнити своє Бажання, незважаючи на те, що його перша спроба була невдалою. А тому, вся історія людства відбувається руками Раба, який намагається усіма силами задовільнити своє Бажання визнання – сам Пан у історії практично не задіяний, адже своєї мети він вже досягнув.
Хоча у Пана немає мети діяти та перевтілювати своє становище, чи дійсно ми можемо назвати Пана задовільненим у своїй позиції? Адже, зрештою, Пан дійсно досягає своєї мети – він здобуває визнання з боку Іншого, однак це визнання виходить з того, кого цей Пан сам не визнає. Пан може мати одного, десяток, сотню рабів, і всі вони в один голос будуть підтверджувати людськість Пана, однак всі вони в очах Пана будуть залишатися нічим, адже сам Пан Рабів не визнає. Складається враження, що те, до чого весь час Пан прагнув, є пустим.